2

Я ще до десятої ранку впоралася з усіма своїми обов’язками. Намотувати кола двором, як це робив Петрович, не збиралася. Зрештою, я тут для роботи чи для того, щоб «метеликів ловити»?

Тому й знайшла собі нове заняття в домі: витрушувати сажу з камінів.

Скажу так: якби я стовідсотково знала, що мені платитимуть за плювання насіння біля басейну, то обов’язково цим і зайнялася б.

Як дехто з місцевої челяді.

Отож і працюю... Працювала! Як Жек за індиче стегно посеред ночі. Зараз звільнить мене за мою «гостинність» і навіть як звати не спитає.

Озираюся довкола.

Залишити все як є? А хто це після мене прибере? Ті дві лінивиці три доби тут усе відтиратимуть, а мені й пів години вистачило б.

Але ж був наказ від "алабая": до нього в спальню. На килимок. Бігом.

Ой лишенько... Хто ж мене за язик тягнув?

Ні. Хай уже хвилину зачекає.

Згрібаю всі ганчірки, розстелені на підлозі біля каміна. У вбиральні поруч швидко набираю у відро води й повертаюся до кабінету. Нашвидкуруч мию карниз. Потім підлогу.

Взагалі не розумію, навіщо ці стародавні світила в сучасних будинках. Адже є електричні замінники на будь-який смак!

І це ще добре, що йому попалася така, як я: трудоручка гола... тьху ти! Трудолюбива голоручка... Коротше кажучи — трудоголік.

Це ж правильне слово?

Загалом добре, що я вчасно вирішила зазирнути в його камін. Інша б сюди нізащо не глянула, а попелу он — майже пів відра вигребла.

Виходжу з кабінету. О, швабра! Вже не потрібна...

Настрій — як у спортсмена за крок до поразки: наче й бажання боротися не зникло, але вже розумієш, що шансів небагато.

Дорогу до кімнати поступово застилає пелена сліз. Хоча вирок іще не оголошено.

Чорт, як я тільки могла запропонувати йому каву та ще й мало не себе в додачу?!

Який сором, Олю!

Де твоя субординація? А посмішку на всі тридцять два спершу варто було потренувати перед дзеркалом!

Але ж і він зовсім не схожий на тридцятип’ятирічного мільярдера!

Ризикую не з’явитися перед ним «бігом». Краще прийняти ванну, поки є така можливість, бо після його «килимка» такої розкоші може вже не бути.

Не зима, звісно. У річці вода ще не надто холодна.
Але все таки...

Поки намилюю голову, подумки повертаюся до рідного села, де роботи без міри, а плати за неї взагалі немає. Там усе просто: якщо ти прокинувся — значить, уже комусь щось винен. А якщо в руках немає сапи, відра чи хоча б віника, складається враження, що ти марнуєш державний ресурс.

Тут, між іншим, той самий фітнес ще й оплачується! А гроші — такі, що вистачає і на олів’є, і навіть на мрію колись знову вступити до університету.

Змиваю піну на волоссі. Тілу теж багато не потрібно: засіб для миття посуду та мочалка чудово справляються із сажею.

Голос Петровича за дверима лунає дуже вчасно — я якраз вистрибую з душу.

— Новенька, ти тут?!

— Перевдягаюся! Зараз іду!

— Гаразд! А то тебе вже чекають...

Він іде, а в мене починають тремтіти коліна.

Не хочу цього, але зупинити власне тіло не в змозі.

Наспіх просушую феном волосся, аби тільки вода не стікала. Воно ж у мене густе, довге та ще й кучеряве. Одна морока з ним.

Мию скельця своїх окулярів. Без них добре, та з ними впевненіше. Це ж мій майже захист.

В окулярах я здаюся собі розумнішою. Серйознішою. І, що найголовніше, менш схильною ляпнути щось на кшталт: «Вибачте, ви випадково не завжди такий гарний, чи це мені здалося в момент, коли ви вирішили мене звільнити?»

Боюся.

Дуже.

Та від долі не втечеш.

А мені ж майже полюбилося це місце роботи! Жива природа навколо, краєвиди, від яких милується око, а головне — свіже повітря, якого так бракує в центрі столиці. Та й що мені там робити? Влаштовуватися посудомийкою в якомусь ресторані?

Нічого, Олю. Ти сильна, впораєшся.

А найкраще рішення для завтрашнього дня треба приймати сьогодні. Тож згадай усі ввічливі слова і, як молитву перед сном, повторюй їх, стоячи на колінах перед мажором, як перед іконою.

Вперед.

Видихаю. Бо я вже перед дверима його спальні. Стукаю.

Не вриватися ж мені в покої вельмишановного мільярдера, як героїня дешевого серіалу, яка випадково переплутала двері й власну гідність.

Тим паче, я ще не настільки відчайдушна. Хоча, якщо мене сьогодні звільнять, рівень відчайдушності різко зросте.

Поправляю футболку, пригладжую свої вологі кучері й намагаюся надати обличчю виразу: «Я абсолютно професійна людина і зовсім не та сама дівчина, яка тикала вам і подумки називала вас головним алабаєм».

Виходить, мабуть, щось середнє між «пробачте, я винна» і «готова тікати, а зарплату за перший день можете залишити собі».

Закочую очі.

Хоч би я помилялася.

Але, згадуючи єдиний вираз його обличчя, який мені довелося побачити, майже впевнена, що все буде саме так, як я щойно уявила.

За дверима тиша.

Може, він спить?

Або медитує?

А може, просто стоїть і насолоджується звуком, що видають мої кісточки під його дверима?

Якщо я сама це чую, то не факт, що він глухий.

— Ви до мене? — його голос лунає збоку, і я ледве втримуюся, аби з переляку не підстрибнути.

Не глухий.

Бо навіть за кілька метрів і крізь щільно зачинені двері він почув цей брязкіт. І тепер визирає з кабінету, мов ведмідь зі свого лігва, готовий прибити за найменший непослух.

Ну все, Олю... Прощайся подумки із завтрашнім світанком на задньому дворі з мітлою в руках. 
Ранкова кава в паперовому стаканчику з дешевого кіоску — це твій максимум. А далі — як долі буде завгодно...

Загалом, чудове завершення другого дня, без права на другий дубль.

І закінчиться все тут — перед його величністю.

Втягую носом повітря й повертаюся до нього. Очі мали б дивитися в підлогу, але...

Я вже майже чую: «Збери свої речі й звільни покої, безсмертне опудало».

І він це скаже.

Мені залишилося лише порахувати до трьох...