1.

ОЛЯ

Моє ім’я — Ольга. І давайте без фамільярності.

Мені потрібна була робота, бо я пролетіла з вузом: не вистачило двох балів до прохідного, а це... — повний провал. Я не хотіла їхати додому, і тому звернулася в агентство з підбору персоналу для багатих сімей із проживанням, бо з гуртожитку мене теж... "попросили". І це м'яко кажучи. Місць у них для "своїх" нема.

Висновок плачевний: вільна від навчання, бідна як церковна миша і ще й без даху над головою.

Блискучий старт дорослого життя: мінус освіта, мінус житло — зате повний комплект ілюзій.

Але було б нічого, книги у мене з собою, тож... думала гризтиму граніт науки. Колись. Коли з’явиться така розкіш. Головним було для мене — не розгубити рештки оптимізму десь між мітлою і двором цього багатого дядечка...

Щойно я переступила поріг величезного будинку, як на мене повалилося все й одразу: графік щільніший ніж натовп у  ранковій столичній маршрутці, правила суворіші ніж у монастирі, а список обов’язків такий довгий, що його, здається, писали люди, які щиро ненавидять свій «вихідний».

Словом: я влипла.

Прокидатися о п’ятій ранку — це о'кей. Але годувати собаку з рук індичкою, бо другий псина відбирає м'ясо у першого... це взагалі не має бути обов'язком прибиральниці! Третій алабай, судячи з погляду, взагалі харчується людською гідністю.

Як і його господар...

Прибирати будинок, який за розмірами нагадує невеликий аеропорт та прасувати сорочки — ніби й норм, але!.. Усміхатися кожному гостеві цього мажора... Я й не підозрювала, що це називається «зберігати дистанцію» і «дбати про безпеку персоналу».

Не ставити зайвих запитань, не дивитися господареві в очі, не дихати занадто голосно...

Як цікаво. Мабуть, ще й не старіти?

Та варто було мені почути фразу, сказану з легким сарказмом:

— Ваші покої, леді. — двері прочинилися.

У цей момент моя внутрішня безхатченка схопила валізу й дико заволала: «Підписуй усе! Навіть якщо доведеться натирати підлогу зубною щіткою і посміхатися при цьому на всі тридцять два!»

Тож я кивнула з виразом людини, яка цілком свідомо погоджується на цю авантюру.

Принаймні тоді мені так здавалося.

Я щиро вірила, що контролюю власне життя.

Як же я помилялася.

Моя кімната була на першому поверсі, а не на навпроти господарських покоїв, як це часто показують у фільмах. І, чесно кажучи, мене це лише тішило. Менше спокус, менше випадкових зустрічей, більше шансів зберегти роботу й житло хоча б до кінця цієї «акції небаченої щедрості».

Так я думала ще вчора... Коли головний алабай всіх місцевих алабаїв був на курорті зі своєю... "лялькою", як мені встигла шепнути на вушко одна зі служниць великого пана. І його тридцять п'ятий вік у моїй голові геть не співпадав із тим фейсом, який я побачила щойно...

Загалом мій перший день у цьому домі пройшов швидко й майже непомітно.

Підмітати двір виявилося ще тією забавою, годувати Жека з рук навіть не страшно, а підлога в домі миється взагалі без напрягу, головне всунути у вухо навушник з енергійною музикою і це повна заміна ранковому фітнесу... Була.

Бо ж завтра цього може вже не настати.

Прасувати сорочки мені не довелося, адже головний алабай був відсутній. Натомість я несподівано зайняла місце садівника.

І це при тому, що садівник, начебто, тут існує.

Втім, свіже повітря, пташиний спів, сонце над головою й легкий вітерець, що грався з моїми кучерями, створювали майже домашню атмосферу.

Майже.

Бо замість «Олю» я постійно чула:

— Ей, новенька!

Хто взагалі придумав посаду управителя дому?.. Накази роздає, а сам нічого не робить.

Як і гувернантку з покоївкою, а з ними куховарку!

Кілька разів, коли я заходила на кухню, ці пишні дами мирно попивали чай. Не готували, не прибирали, а сиділи за столом і жваво обговорювали якогось Андрія.

Цікаво, якщо це й є їхня робота — пліткувати й отримувати за це зарплату на картку.

Чи, в конверті?

Але це не мало б мене стосуватися. Я тут лише "новенька" і "без досвіду".

Точніше, була...

Залишилося згадати про вечерю у своїй кімнаті близько десятої вечора.

Олів’є, куплене дорогою сюди вранці у супермаркеті неподалік, здавалося мені найсмачнішою стравою у світі. Помідори, огірки та сардельки... які я залишала на наступний вечір...

Тобто на сьогодні.

І, схоже, вечеряти мені доведеться вже не тут, а десь на лавці в парку в компанії таких самих безхатченків.

Сподіваюся, вони поставляться до мене прихильніше, ніж мій роботодавець у наш перший день знайомства.

Хоча, якщо бути чесною, тикати першою почала саме я.

А як же гарно починався день...

І все таки...