Попелюха

  Машина зупинилася. Я виглянув у бік дачного будинку, злегка примружившись. Помітивши декого у вікні, гукнув:
  — Бааа, ну що, не чекали на нас? А ми приїхали! — усміхнувшись, я помахав рукою. 
  Бабуся побачила мене і, радісно плеснувши в долоні, побігла нас зустрічати. Я припаркувався й вийшов разом з Мариною із машини.
  — Ооохх, Андрію, Марино. Як же давно ми не бачилися, дайте вас обійму, — промовила вона.
  Ми обмінялися вітаннями, трохи поговорили про те й про се та занесли у дім різні пакунки, почавши розкладати речі.
  — Ба, а де дід? Знову на рибалці? — гукнув я із кімнати.
  — Ой. Та як завжди. Зустрів кума, почалася суперечка, ну і кудись здриснув.
  Я іронічно посміхнувся.
  — Андрію, ти б сказав, що приїдеш. — Бабуся пройшла в кімнату, лагідно глянувши на мене. — Я б хоч їжі якоїсь зварганила для вас, підготувала б кімнату…
  — Бааа! — Я злегка закотив очі, зітхнувши. — Ми хотіли зробити сюрприз. А їжі, щось мені підказує, і так буде предостатньо. Не хвилюйся, все ок.
  — Який же ти став високий, оххх, — вона торкнулася моїх плечей.
  Я тепло посміхнувся їй.
  — Еге ж. Ми з Маринкою вже першокурсники в університеті. Нове життя, новий зай… — Я запнувся на пів слові й зніяковіло почухав потилицю. — Нові виклики, ахах. 
  Ми ще деякий час поспілкувалися з бабусею, а потім пішли з Мариною на прогулянку в ліс. 
  Повернулися вже десь після обіду, несподівано натрапивши на діда, який хиткою ходою прямував у наш бік.
  — Ти ба, хто приїхав. Андрію! Он, диви, яких окунів спіймав, екх. Найбільший, правда, зірвався, падлюка… Але спір я виграв усе одно! І крапка! І знаєш що…
  Очі діда повільно кліпали по черзі, поки він продовжував розповідати нам про свої пригоди. Він ледь тримався на ногах, балансуючи як той маятник на воді. А цей аромат... 
  — Степане! — Бабуся вибігла з хатинки і, дібравшись до діда, кілька разів лупанула його по спині рушником. Той хаотично махав руками, намагаючись прикритися. — Ти знову нализався, як той чорт? Ми ж планували до гостей ввечері йти. 
  — Ну так підемо... Не починай, Полін. Одне одному не заважає ж, екх. 
  — Марш додому! 
  Бабуся вхопила його за рукав і потягнула до хати. Ми переглянулися одне з одним і, посміхнувшись, знизали плечима. Мене заінтригувало те, що старі мали сьогодні піти кудись у гості. Я задоволено хмикнув. Поки Марина вирішила позривати ягоди в саду, я вирішив потеревенити з бабусею. Виявилося, що у когось із сусідів на сьогодні заплановане масштабне свято. Ну і вони пообіцяли прийти туди сьогодні ввечері. Я сподівався, що все так і буде.
  Настав вечір. Якимось дивом, не інакше, але дід прокинувся майже повністю тверезим. Вони з бабусею зібралися і пішли на запланований захід. У нас же з Мариною були свої плани. Ми розвели вогнище, плануючи посмажити м’ясо, овочі та навіть декілька рибин, спійманих дідом. 
Коли дрова перетворилися на яскраво-червоне вугілля, ми вже вирішили ставити першу порцію м’яса. Я поклав сітку і відволікся, глянувши вгору. Грім гримів звідусіль. Темні хмари, яких ще не було буквально декілька хвилин тому, тепер наповнювали все небо. Я вилаявся про себе. Це виглядало як знущання з боку природи. Подивившись на Марину, я помітив той самий вираз нерозуміння. Вона глянула прогноз погоди в телефоні, але все одно шоковано крутила головою. Поки я намагався придумати щось, моєї щоки торкнулася прохолодна крапля, а потім ще одна. Я знову підвів голову. Легкий дощ уже став капати на нас, але, дивлячись на хмари і відчуваючи різку зміну температури, я розумів, що це тільки початок. 
  — Точно! — я радісно вигукнув, наче спіймавши осяяння. — Стій тут!
  Я зірвався з місця і побіг у будинок, забігши до однієї з кімнат. Побачив старий, трохи запилений, завалений звідусіль різними речами камін. Судячи з того, що я бачив, використовувався він останній раз, напевне, вже дуже давно. Я відкинув лахміття і зайві речі, дібравшись до моєї цілі. Смикнув за металевий засув. Він піддався не одразу. Відкривши заслінку, я гулко прокашлявся й заглянув усередину та вгору. Він взагалі не був забитий. Трохи пилу, але нічого, що заважало б його використанню. Задоволено потерши руки, я вибіг назад на вулицю, де дощ і вітер стали ще сильнішими.
  — І так. Новина погана: схоже, сьогодні ми нічого не посмажимо. 
  — А хороша? — вона підняла одну брову.
  — Сьогодні вночі має бути повня. А на другому поверсі — шикарне місце для настолки «Ктулху». 
  Вона хмикнула.
  — Ну давай. За вікном злива, вітер, навколо свічки. Бууууу. Ми ж не просто так їх постійно тягаємо із собою. 
  — Гаразд, вмовив, — вона ніжно поцілувала мене. — Заберемо тут усе і розкладемо наст...
  — Е ні, — перебив її я. — Тут я сам. Ти нагору біжи прямо зараз, розкладай поки що, а я все тут приберу і ще дещо піднесу цікаве. Тобі сподобається. Сюрпрайз! — Я посміхнувся і почав швидко збирати речі, поки вона побігла на другий поверх. 
  Я вхопив найширшу лопату і загріб усе вугілля разом, побігши одразу до каміна. Перенісши все в кімнату, я підготував її нашвидкуруч для романтичного вечора, покликавши Марину.
  — Та-дам! Ну що скажеш?
  — Ну ти й… — вона лагідно ляснула мене по грудях, глянувши навкруги. — Я в шоці. Приємному. А нам не прилетить за це?
  — А це має значення? — я посміхнувся, поцілувавши її.
  Злива за вікном ставала дедалі сильнішою, гілки зі скрипом гнулися на всі боки під свист вітру. Ми мало звертали на це уваги, гарно проводячи час. 
Через декілька годин я глянув на годинник. Одинадцята година вечора. Доволі пізно. Ми з Мариною вирішили провітрити все і повернути стан кімнати до початкового. Я виніс попіл і викинув позаду будинку, відмітивши приємну прохолоду після закінчення зливи. Задоволено оцінивши свою роботу, ми попрямували до своєї кімнати, аж поки Марина не зупинилася біля сходів, поманивши мене на другий поверх. Ми піднялися. Тепер вона промовила «та-дам», розвівши руками. Свічки стояли всюди, посередині на столі була розкладена настолка. По кутках де-не-де звисала павутина, на полицях лежали запилені книжки. А біля нас було велике відчинене вікно, крізь яке проходило світло повного місяця, падаючи на стіл. 
  — Ти мав рацію. Просто відпад. Кращої атмосфери й не придумаєш. Ну що? — промовила вона.
  — Вечір жахів, так вечір жахів. Поїхали. 
  Ми сіли за стіл, розпочавши гру. Через вікно до нас доходили приємні потоки свіжого повітря, що часом злегка колихали полум’я свічок. Тіні на стінах химерно погойдувалися в такт із ними. 
  Десь на середині партії я вирішив сходити на кухню за компотом. Глянув на годинник. Скоро мала бути північ. Цікаво, коли ба з дідом повернуться. Наповнивши глечик, я попрямував назад до Марини. Піднімаючись сходами, у якийсь момент я глянув уперед і помітив... Помітив, але що саме? На що я зараз дивився??? Я продовжував, завмерши, стояти посеред сходів і дивитися вперед. Марина щось скролила в телефоні, а над нею... Над нею звисали декілька тонких та довгих гілок, що тягнулися з вікна. Прямо над її головою. Вони піднімалися все вище й вище. Я хотів щось сказати, крикнути, але не міг промовити ні слова. Невідомий страх паралізував мене. Чому? Чому мені було так не по собі? Гілки припинили рух і вмить різко вдарили вниз. Крик Марини розірвав ще донедавна майже повну, спокійну тишу цього місця. Я кліпнув. Гілки зникли, немов їх і не було тут ніколи. Нарешті я відійшов від шоку і підбіг до Марини. Футболка була розірвана по всій діагоналі від правого плеча і до лівого боку. Глибокі сліди кровоточили не на жарт. Я спробував заспокоїти її. Підбіг до вікна і зачинив його на засув. На вулиці нікого не було. А поряд ледь помітно хиталися гілки яблуневого дерева. Повернувся до Марини. Потрібно зупинити кровотечу, але поряд нічого не було. Я побіг униз за аптечкою. Вхопивши все, що потрапило під руку, я повернувся до Марини. Обробив рани і забинтував усе так швидко, як зміг. У нас не було часу навіть поговорити. Випивши декілька заспокійливих, Марина заспокоїлася, продовжуючи тихо тулитися до мене. Я гладив її по волоссю, сидячи поряд. Проте мій погляд був усе ще з острахом спрямований на вікно. Потрібно набрати у швидку. Дідько. Я вирішив встати і взяти смартфон. Шурхіт. І ще один. Ми обидва вмить притихли. Марина підняла свої очі на мене і запитально глянула. Я приклав палець до своїх вуст. Знизу почулися рухи. До нас донеслося відчинення дверей, а також чиїсь кроки. Хтось пройшов усередину. Я притулив Марину ще ближче до себе. Повільні кроки почали підійматися сходами. Ми дивилися туди, майже не дихаючи. Скрип. Скрип. Скрип…
  — Аааа... Господи, ну ви й налякали мене! — голова бабусі виринула зі сходів. Ми почали жадібно ковтати повітря, намагаючись стабілізуватися. — Вибачте, думала, ви спите, не хотіла… Марино! — бабуся стривожено піднялася, підбігши до нас. — Що з тобою? 
  Я коротко пояснив їй усе. Вона глянула на мене, а потім відвела погляд кудись убік. 
  — Андрію. Ти кажеш — гілки?
  — Ба, я знаю, як тупо це звучить, але…
  Мені не дали договорити. З вулиці до нас донісся крик, сповнений невимовного болю і відчаю. Щось упало, тріснуло і… Описати почуте було неможливо. Безліч глухих, коротких сплесків розрізали нічну тишу під моторошне виття. Це точно ні людина, ні бісова тварина. Вони не здатні на таке… Сухий скрегіт мов тертя двух металевих плит тривав ще деякий час, а потім вмить – зупинився. Я важко ковтнув слину, відчувши, як по спині пробіг холодок. 
  — Ба, де дід?
  Бабуся не відповіла. Підійшовши до вікна, вона глянула назовні. Її погляд швидко переміщувався, аж поки не завмер на одній точці. Вона зойкнула і, прикривши рота тремтячою рукою, повільно відійшла назад. 
  — Тільки не це, — промовила вона собі під ніс, недовірливо хитаючи головою.
  — Ба? Що сталося? Де дід? — нервово повторив я.
  Бабуся повернулася до нас. Сіла і глянула мені прямо в очі.
  — Андрію! Скажи! Тільки правду! Ви використовували піч?
  — Ем… Ну… Так, але до чого...
  — Куди ви діли попіл? — напористо продовжила вона.
  — Та за дім викинув. А що…
  Вона важко видихнула, опустивши погляд. Сльоза пробилася крізь її заплющені очі.
  — Ба, ти мене лякаєш.
  — Слухай мене зараз дуже уважно! — Вона знову глянула на мене. Від її погляду мені стало вкрай паскудно на душі. — Якщо ми не вб’ємо її, то... — Вона запнулася, ніби боячись продовжити далі. — Часу мало.
  — Кого — її?
  — Те, що я думала, вже ніколи не побачу у своєму житті. Схоже, ти не пам’ятаєш, але яка вже різниця…
  — Я не розумію. Про що ти?
  — Довго розповідати. Сидіть тут. Я скоро повернуся.
  Бабуся обережно спустилася вниз, залишивши нас на самоті. Марина лежала на мені з ледь приплющеними очима. Її руки вже не трималися за мене. Я помітив, що бинти злегка просякли кров’ю.
Незабаром бабуся повернулася, розсипавши сіль біля вікна та повісивши пару пучків якоїсь трави, що злегка диміли, створюючи гіркий аромат навколо.
  — Андрію, ми маємо зробити це, поки не стало пізно. 
  Я глянув на Марину. Та, схоже, вже поринула у царство снів, злегка похрапуючи у своїй звичній манері. Провів ще раз по її волоссю і підвівся, підійшовши до бабусі.
  — Ба, ти так і не сказала, де дід.
  Бабуся хвильку подивилася на мене, а потім кивнула в бік вікна. Я підійшов і глянув. Не одразу я зрозумів, на що саме дивитися, а коли побачив — то волів би повернути час назад. Волосся стало дибки ще до того, як мій мозок зміг це усвідомити. Надворі лежало нерухоме, знівечене тіло діда. Пронизане дірками по всьому тілу, мов решето, з яких уже не йшла кров. Я міцно стис кулаки і повернувся до бабусі, яка промовила пошепки:
  — Якщо ми не вб’ємо її зараз, — вона глянула в бік Марини, — то дехто не зможе дожити до світанку. Кігті Попелюхи отруйні. Тільки з її смертю дія токсину мине.
  На вулиці почулися кроки. Повільні. Щось цокало по камінню чи асфальту. Бажання виглянути у вікно швидко минуло, я відкинув його від себе, мотнувши головою.
  — Що мені потрібно зробити?
  Ми пройшли вниз. Бабуся коротко повідала, що тільки людський доторк до її тіла чи зброя із металу може вбити цю почвару, як і земля. Якби ж я засипав попіл землею з самого початку. Якби я знав… Тихо і обережно ми підійшли до вхідних дверей. Бабуся вхопила вила, а я — сокиру. Ми стали напоготові. Кроки цієї істоти рухалися до нас, аж поки вона не зупинилася прямо навпроти дверей. Холодний піт тонкими струмками стікав з мене градом. Я й гадки не мав, чого очікувати далі. Перехопив сокиру слизькими руками міцніше.
  — Не забудь, земля…
  Двері почали відчинятися, не давши їй договорити. Я побачив, як її довгі пазурі відчиняли двері, відводячи їх вліво. Помітив у прорізі її худорляву попелясто-синю праву руку, що звисала до самої землі, а тепер ми побачили її всю. Бездонні темні очі цієї істоти вирячилися на нас. Її гримаса почала набувати моторошного оскалу. Права рука стала підійматися вгору, націлившись на бабусю. Вмить пазурі з неймовірною швидкістю витягнулися вперед. Бабуся не встигла відреагувати достатньо швидко. Її ліве плече пронизав гострий біль. Вона застогнала. Я нарешті відійшов від шоку, кліпнувши очима. Замахнувся і кинув сокиру прямо в ділянку голови почвари. Та летіла прямо в ціль, проте Попелюха злегка відхилилася в останню мить. Вона скинула довгі пазурі вниз і витягла свою худорляву руку в мій бік. Я вхопив лопату і тільки-но хотів повторити спробу, як побачив бабусю, що з піднятими вилами неслася прямо на Попелюху. Простромивши їй груди, вона побігла далі, аж поки не припнула вила разом із почварою до дерева.
  — Ти не доберешся до них. Не пущу…
  Я вибіг надвір слідом. Попелюха, яку тримала бабуся, розсипалася прямо на очах. Підбіг, щоб вдарити її ще раз. Замахнувся. І в цю ж мить Попелюха вхопила мене за руку, міцно стиснувши її. Я вронив лопату, болісно скрикнувши. Через мить її хватка вщухла. Темно-сині кістляві пальці повністю розпалися, як і вона сама, залишивши після себе груду попелу та вугілля. Моторошної істоти не стало, ніби її й не існувало ніколи взагалі.
  — Земля… — хрипким голосом промовила бабуся, впавши назад.
  — Ні. Ні! Ба.
  Я кинувся до неї, взявши за плечі. Скляні очі дивилися на мене без єдиного натяку на життя. В ділянці грудей виднілися дірки. Горе взяло наді мною верх. Я притиснув бабусю до себе зі сльозами на очах, молячи Господа повернути її до живих, але вона так і не відгукнулася до мене. Більше ні. Краєм ока я вловив, як груда попелу почала ворушитися. Я скривився і з дикою ненавистю вхопив лопату, засипавши все, що залишилося після почвари, землею. Важко ковтаючи повітря, я знесилено став на місці, глянувши вгору.
  — Андрію. Що… що?
  Я повільно розвернувся. На сходинках стояла Марина. Її очі вирячено переводили погляд: то на мене, то на бабусю, то на діда неподалік. Вона запитально продовжувала дивитися ще деякий час, втративши свідомість за мить.
  Минуло вже 20 років після тих подій, які поставили хрест не тільки на наших із Мариною стосунках, а й в принципі на нормальному житті загалом. Поліція довго намагалася розкрити справу, але це було марно. Чи не мені знати чому... Хоча вони цього й не казали, але за мною продовжували пильно наглядати ще довгий час, навіть незважаючи на свідчення Марини. Темно-синій відбиток на моїй руці, мов клеймо, залишився зі мною й донині, як і шрами на тілі Марини, що досі була постійною відвідувачкою психіатричних лікарень. А як склалася моя доля? Хех. Куди гірше. Але це вже інша історія...