Частина 2: Кров над Клятвою

Повернувшись до табору після зустрічі з Бранном, Кассіан довго сидів біля багаття, дивлячись, як полум'я пожирає сухі гілки. Його люди спали поруч, згорнувшись у плащі, але він знав, що не зможе заснути. Слова Бранна свердлили мозок: «Ти — ключ». Сувій, який передав старий слуга, горів у кишені, хоча вогонь його не торкався. Кассіан зважував усе, що знав: зникнення Каменя Віри, смерть батька, брат, що вмирав без сили, сестра, готова продати його ворогам. І Великий Мейстер, який чекав у Морвейні.

На світанку він скликав своїх Попелястих. Вони стояли перед ним — п'ятдесят облич, понівечених війною, вигнанням, відчаєм. Кожен із них колись відмовився від Каменя, як і він. Кожен ніс у собі порожнечу, яку тепер Кассіан розумів краще за будь-кого.

— Ви знаєте, куди я йду, — сказав він, дивлячись на них. — Морвейн. Туди, де, за чутками, поховані самі Боги. Я не можу наказати вам іти зі мною. Я не можу обіцяти, що ми повернемося. Але я прошу вас: якщо через два тижні я не повернуся або не подам знаку, вирушайте до столиці й попередьте всіх, хто ще здатен чинити опір. Світ змінюється, і нам потрібно бути готовими.

Він зробив паузу. Хтось із воїнів засміявся — не з глузуванням, а з гіркотою.

— Капітане, — сказав сивий ветеран на ім'я Гарт, — ми — Попелясті. Ми вже мертві для цього світу. Що нам боятися Морвейна?

Інші закивали. Але Гарт додав тихіше, майже про себе:

— Я бачив Морвейн уві сні, капітане. Уже три ночі поспіль. Він кличе нас. Усіх нас. І мені здається, що ми не можемо відмовити.

Кассіан подивився на нього уважніше. Гарт був старим воякою, який ніколи не скаржився й не вірив у примар. Якщо він бачив сни, значить, Морвейн справді пробивався крізь відстань.

— Тоді чекайте, — сказав Кассіан. — Якщо я не повернуся через два тижні, починайте без мене.

Він узяв із собою лише Бранна. Більше нікого — менше слідів, менше ризику. Вони вирушили на світанку, залишивши табір із чіткими інструкціями. Шлях на північ пролягав через мляві рівнини, де вітер гнав суху траву й ніщо не порушувало тиші, крім каркання ворон.

Перші два дні минули без пригод. Вони йшли мовчки, заощаджуючи сили. Кассіан помітив, що Бранн іноді зупиняється, приклавши руку до землі, ніби прислухаючись до чогось, чого не чув звичайний смертний. Але той не пояснював, і Кассіан не питав. Він помітив лише, що щоразу після таких зупинок Бранн ставав трохи похмурішим, а його здорове око блимало частіше.

На третій день, коли сонце стояло в зеніті, вони натрапили на дивне місце. Серед пустки, де не росло навіть бур'яну, лежало старе каміння, складене в коло. Воно нагадувало вівтар, але було безсистемним і наче покинутим. Кассіан хотів обійти його, але Бранн зупинився й опустився на коліна.

— Тут щось є, — сказав він, проводячи пальцями по одному з каменів. — Він теплий.

Кассіан торкнувся іншого — камінь справді зберігав тепло, хоча сонце не гріло, а вітер пронизував до кісток. Він придивився й побачив на поверхні каменя ледь помітні подряпини — не символи, а щось схоже на карту. Він провів пальцем по лініях, і раптом камінь під його рукою спалахнув синім світлом, як і символи на його мечі.

На мить Кассіан побачив небо, повне зірок, яких не було вдень, і контури Морвейна. Але тепер він побачив більше. Він побачив велетенську фігуру, що падала з неба — золоту, сяючу, але розбиту на шматки. Вона впала на землю, і з її уламків виросли Камені. Це був Бог. Останній, хто впав. І Кассіан відчув, як уламок цього Бога пульсує в його власній крові.

— Він показує твоє минуле, — прошепотів Бранн. — Не наше. Твоє.

Світло згасло, і камінь знову став холодним. Кассіан підвівся, відчуваючи, як у грудях розливається незнайоме тепло. Він не міг пояснити, що це було, але зрозумів: Морвейн ближче, ніж здається, і він уже кличе його. І що він сам колись був частиною цього падіння.

На четвертий день вони ввійшли в ліс, якого не було на жодній карті. Дерева стояли надто правильно, мов посаджені, їхні стовбури були ідеально круглими, а листя не ворушилося навіть від вітру. Кассіан відчув, як меч знову почав вібрувати, але слабше, ніж раніше. Він насторожився, але продовжив шлях.

За кілька сотень кроків вони почули спів. Він долинав звідусіль і нізвідки, мелодія була простою, але важкою, ніби земля співала сама. Кассіан зупинився й прислухався — слова були незнайомими, але він розумів їхній зміст. Це була колискова. Про те, як Боги створювали світ із попелу, як вони вклали в каміння свої серця, щоб люди не боялися темряви.

Але Бранн дивився не вгору, а під ноги. Він опустився на коліна й розгріб сухе листя. Під ним були кістки. Не людські — величезні, товсті, мов стовбури дерев. Вони були вплетені в коріння, наче ліс виріс із мертвого титана.

— Тут похований не Бог, — сказав Бранн. — Тут похований той, хто намагався втекти.

— Звідки ти знаєш?

— Моє око бачить залишки страху, — відповів Бранн. — Він боявся. Він тікав. Але ліс наздогнав його.

Вони пішли далі, але спів не стихав. Він супроводжував їх крізь ліс, наче сам ліс супроводжував їх. Коли вони вийшли на узлісся, спів обірвався, і настала така тиша, що Кассіан чув биття власного серця.

— Що це було? — запитав він.

— Ліс пам'ятає, — відповів Бранн. — Він пам'ятає тих, хто проходив тут до нас. І він хоче, щоб ми теж запам'ятали.

Тієї ночі вони розбили табір на узліссі. Вогонь горів низько, щоб не привертати уваги, але Кассіан не міг заснути. Він сидів, дивлячись на Бранна, який чистив свої клинки.

— Чому ти погодився піти зі мною? — запитав Кассіан. — Ти міг просто вбити мене й отримати свою плату.

Бранн підняв на нього погляд. У його здоровому оці танцювали відблиски вогню.

— Тому що я хочу знати, — відповів він. — Хто я. Звідки я. Моє минуле стерте, Кассіане. Але Морвейн... він може повернути його. Я бачив це у своїх снах. Він показував мені обличчя, яких я не пам'ятаю, але які здаються рідними.