Частина 1: Залізо та Попіл

«Камінь не робить королів. Королями стають ті, хто змушує інших повірити, що камені мають значення»

Вітер із півночі пахнув залізом та гнилим листям. Кассіан знав цей запах краще, ніж обличчя власної матері, якої він ніколи не бачив. Він стояв на пагорбі, звідки відкривався краєвид на долину Веридан — місце, куди він присягався більше не повертатися. Двадцять років він уникав цієї землі, наче чуми, а тепер стояв тут, дивлячись на знайомі контури замку, що чорнів на тлі попелястого неба, і відчував, як минуле вп'ядається в нього пазурами.

Замок Веридан майже не змінився. Його стіни, вимощені обсидіаном, досі відбивали світло, створюючи ілюзію, ніби твердиня вирізана з самого нічного неба. Але щось було не так. Кассіан відчував це кожною клітиною свого тіла — пустоту, яка розливалася від замку, мов холодна вода. Таку ж, яку він носив у собі ось уже двадцять років, відколи зламав меча об коліно і відрікся від Каменя. Відрікся від батька. Відрікся від імені. Відрікся від себе колишнього.

Позаду нього заіржали коні. Його люди — Попелясті — чекали наказу. П'ятдесят воїнів без Каменів, без родоводів, без минулого. Збірка знедолених, зрадників і тих, хто просто втомився бути маріонеткою в чужих руках. Вони дивилися на нього не як на лорда — вони дивилися на нього як на рівного. І це було єдине, що Кассіан цінував понад усе. Він не хотів, щоб йому вірили через магію. Він хотів, щоб йому вірили, бо він був тим, ким здавався.

— Капітане, — озвався молодий хлопець на ім'я Корін, чиє обличчя ще пам'ятало дитячу округлість, але очі вже виблискували суворою дорослою сталевістю. — Розвідники повернулися. Замок закритий. Ворота забиті зсередини. Але... там ніхто не стріляє. Ніхто не виходить. Мовчать, мов вимерли.

Кассіан зітхнув. Він знав, що почує щось подібне. Вістка про смерть старого короля розлетілася континентом швидше, ніж чума. І тепер, коли престол має перейти до того, хто контролюватиме більшість Каменів, кожен дім готується до війни. Але Веридан... Веридан завжди був іншим. Їхній Камінь Віри робив їх королями серед лордів. Вони не потребували битися — вони просто змушували інших вірити, що битва вже виграна.

— Де мій батько? — запитав Кассіан, хоча вже знав відповідь. Він не хотів її чути, але мусив.

Корін опустив очі, і Кассіан побачив, як хлопець стиснув повіддя.

— Лорд Веридан помер тієї ж ночі, що й король, — сказав він, уникаючи погляду капітана. — Кажуть, від розриву серця. Але... його тіло не знайшли. І Камінь зник. Просто випарувався. Охорона каже, що нічого не чула і не бачила.

Світ навколо Кассіана раптом став надто тихим. Навіть вітер, здавалося, затамував подих. Він примружився, вдивляючись у чорні стіни замку, і вперше за довгі роки відчув не гнів, не образу, а щось схоже на справжній, липкий страх. Він пам'ятав силу Каменя Віри. Він пам'ятав, як батько одним поглядом міг змусити цілу кімнату замовкнути. Як він міг зникнути?

— Зник? — перепитав він глухо. — Як може зникнути Камінь Віри, який тридцять років охороняли найкращі лицарі Ейронна, у стінах, що відбивають будь-яку магію?

— Вони нічого не пам'ятають, — прошепотів Корін, і голос його тремтів. — Усі тридцять. Вони стояли на постах, тримали зброю, а коли прийшла зміна, просто... стояли. З відкритими очима. І порожніми головами. Ніби хтось вирвав у них останню ніч. Навіть імен своїх не пам'ятають.

Кассіан стиснув рукоять меча — старого, викованого з простого заліза, без жодної магічної іскри. Він не лягав у долоню зручно, як колись його лицарський клинок, але це було чесно. Залізо не бреше. Воно не змушує тебе вірити в те, чого немає.

— Їдемо, — сказав він коротко. — Я хочу побачити це на власні очі.

Вони рушили вниз, до воріт. Коні важко дихали, викидаючи з ніздрів пару в холодне повітря. Вартові на мурах помітили їх, але не стріляли. Мабуть, упізнали герб. Або просто не знали, що робити. Коли Кассіан під'їхав до брами, вона повільно, із скрипом, відчинилася.

Двір замку зустрів його тишею. Вона була густою, мов стара олія. Звичний гамір казарм, брязкіт зброї, крики конюхів — усе зникло. Тільки кілька слуг перетинали двір, опустивши голови, немов боячись підняти очі.

У головній залі, де колись палахкотіли смолоскипи й лунали голоси, тепер панував напівмрак. Кассіан ішов знайомими коридорами, і кожен крок відлунював у грудях болем. Тут, на цьому самому місці, він колись стояв на колінах, ламаючи меча. Тут батько дивився на нього з презирством. Тут він відрікся від усього.

У тронній залі його зустріла сестра. Вона стояла біля трону, холодна й неприступна, у сукні кольору воронового крила, з руками, схрещеними на грудях. Її довге чорне волосся було стягнуте в тугий пучок, а очі — такі ж сірі, як у батька — дивилися на нього без жодної теплоти. Вона була дитиною, коли він ішов. Тепер вона стала політиком.

— Кассіане, — сказала вона, і в голосі її не було ані тепла, ані ненависті. Лише порожнеча. — Я не очікувала тебе побачити. Особливо зараз. Ти мав достатньо розуму, щоб триматися подалі від цього місця двадцять років. Чому вирішив повернутися саме сьогодні?

— Я чув про батька, — відповів він, зупиняючись на відстані кількох кроків від неї. Він не хотів наближатися. — І про Камінь.

— Камінь зник, — сказала вона, ніби це була звичайна новина про погоду. — І без нього брат помирає. Його тіло звикло до сили, і тепер воно відмовляється жити без неї. Як наркоман без дози. Лікарі кажуть, що він не протягне й місяця, якщо ми не повернемо Камінь.

Кассіан стиснув зуби. Його старший брат, якого він пам'ятав гордим і сильним, тепер лежав десь у цьому замку, перетворений на овоч. Він хотів відчути жалість, але замість цього відчув гнів. Брат обрав Камінь замість себе. Він обрав легку владу над іншими замість важкої влади над собою.

— Я хочу побачити його, — сказав Кассіан.

— Навіщо? — сестра підняла брову. — Ти не лікар. І ти ніколи не був йому братом. Ти був тінню, яка втекла.

— Я хочу побачити його, — повторив він твердіше.