Глава 26. Живий щит

Глава 26. Живий щит

Телефон у руці Вікторії завібрував, і вона миттєво відповіла, ледь дихаючи.

— Вікторіє, моя дика троянда... — пролунав голос Павла Маслова. — Я бачу, ти вже навела тут лад. Але гра ще не закінчена. Я чекаю на тебе у вітальні на другому поверсі. Один крок не туди — і Даринка вирушить у політ із балкона.

Вікторія зблідла, її ноги стали ватяними. Вона подивилася на Антона та Альберта, які завмерли поруч.

— Він чекає... — прошепотіла вона. — Даринка у нього. Він тримає її як живий щит.

Антон різко схопив її за плечі, намагаючись привести до тями. — Це пастка, Вікторіє! Він хоче, щоб ти прийшла одна, щоб розтоптати тебе морально. Він знає, що ти не вистрілиш, поки дитина у нього на руках.

Але Альберт уже не міг чекати. Почувши про доньку, він рвонув до сходів, проте Антон перехопив його: — Стій! Ти хочеш, щоб він її скинув? Тільки Вікторія може підійти близько. Він хоче бачити її поразку.

Вікторія витерла сльози й розправила плечі. Вона глянула на свій пістолет, а потім повільно віддала його Артуру.

— Я піду. Одна. Ви будьте поруч, але не виходьте на світло. Якщо він побачить зброю — малечі кінець.

Коли Ванессу нарешті вивели з підвалу, вона була на межі непритомності. Артур швидко скомандував своїм людям відвезти її в безпечне місце — у той самий готель, де вони зупинялися раніше. Там на неї чекали лікарі та спокій, якого вона так потребувала.

Перед тим як машина рушила, Вікторія міцно стиснула руку сестри. Ванесса, тремтячи від пережитого шоку та спроби наруги з боку тайців, дивилася на неї з благанням в очах.

— Вікторіє... хто це був? — прошепотіла вона крізь сльози. — Хто наказав їм... робити це зі мною? Хто викрав Даринку?

Вікторія застигла. На язиці крутилося ім'я: Павло Маслов. Їхній батько. Людина, чия кров тече в їхніх жилах, і яка щойно намагалася знищити власну доньку руками найманців. Але дивлячись на змучене обличчя Ванесси, Вікторія зрозуміла — зараз сестра цього не витримає. Ця правда вб'є її швидше, ніж будь-яка куля.

— Це були просто люди, які хотіли помститися Антону, — збрехала Вікторія, намагаючись, щоб її голос не здригнувся. — Звичайні злочинці, Ванессо. Не думай про це зараз. Просто їдь у готель, відпочинь. Я поверну Даринку. Обіцяю.

Ванесса лише безсило кивнула і заплющила очі. Коли машина зникла в темряві, Вікторія обернулася до Антона. Її обличчя було блідим, як полотно.

— Вона не повинна знати, — твердо сказала вона. — Якщо вона дізнається, що це зробив батько... вона ніколи не зможе знову довіряти цьому світу. Це буде моєю таємницею. І моїм гріхом.

Артур мовчки обійняв її за плечі. Він розумів цей біль — він сам щойно зрікся батька.

— Ти бережеш її серце, Вікторіє. Але тепер тобі доведеться зустрітися з ним віч-на-віч і не видати цього. Ти готова?

Вікторія кивнула, витираючи сльози. Лють за сестру витіснила останній сумнів. Тепер, коли Ванесса була в безпеці, вона могла зосередитися на головному — вирвати Даринку з рук монстра, якого вона колись називала батьком.

Вона почала підніматися широкими мармуровими сходами вілли, які тепер здавалися дорогою на ешафот. Кожен крок відгукувався луною в порожніх коридорах. Коли вона відчинила важкі дубові двері вітальні, перед нею постала картина, від якої серце ледь не розірвалося.

Павло Маслов стояв біля відкритого панорамного вікна. Він тримав Даринку на одній руці, притискаючи маленьке тільце до свого дорогого піджака. Дівчинка плакала, простягаючи рученята до дверей, але Павло лише міцніше стискав її. В іншій руці у нього був келих дорогого віскі.

— Ти прийшла, — усміхнувся він, дивлячись на доньку з презирством. — Дивись, яка вона мила. Твоя слабкість, Вікторіє. Твоя і твоєї нікчемної сестри. Ти думала, що можеш кохати мого сина і будувати щастя на моїх руїнах?

— Відпусти її, Павле, — голос Вікторії був тихим, але твердим. — Твій ворог — я. Не дитина. Візьми мене замість неї.

Павло зробив ковток і підійшов до самого краю балкона, за яким зяяла прірва нічного берега. Даринка закричала від страху.

— Ти хочеш бути героїнею? — розсміявся він. — Добре. Підійди ближче. Стань на коліна і визнай: ти програла. Скажи, що все, що ти робила — було даремно. І тоді, можливо, я дозволю цій малечі жити.

Вікторія бачила в тіні за дверима силует Артура, який цілився, але не міг вистрілити — ризик влучити в дитину був занадто великим.

Вікторія повільно опустилася на коліна. Її серце розривалося від вигляду Даринки, яка плакала на руках у цього монстра, але розум залишався холодним. Вона знала: кожна секунда її приниження — це час, який Антон використовує, щоб підібратися ближче.

— Я програла... — прошепотіла вона, дивлячись у підлогу. Павло переможно розсміявся, смакуючи ці слова, але він не помітив тіні, що виросла за його спиною. Артур, діючи з точністю досвідченого бійця, виник нізвідки.

— Відпусти її, батьку, — пролунав крижаний голос Антона. — Інакше я розповім усім, як ти відбирав бізнес у Беркутів, у родини Вікторії та Ванесси. Як ти підставив мене, щоб вони ненавиділи мене, поки ти забирав їхні статки.

Павло різко обернувся, його обличчя перекосилося від люті:

— Не смій! Ти — мій син, я дав тобі все!

У цю мить Антон діяв блискавично. Короткий рух, постріл, що пройшов повз, щоб дезорієнтувати, і він вихопив малу Даринку з рук батька. Дівчинка закричала, але Антон миттєво передав її Альберту, який чекав у дверях. Альберт притиснув доньку до грудей, і його лють змінилася на сльози полегшення.

— Я вже викликав поліцію, — сказав Артур, дістаючи телефон. — Все скінчено, батьку.

Павло стояв приголомшений. Він не міг повірити, що син, якого він готував як свого наступника, обрав жінку та справедливість замість його "імперії". Але наостанок мер вирішив завдати ще одного, найпідступнішого удару. Він подивився на Вікторію, яка вже звелася на ноги.