Глава 24. Ціна вірності та люті

Глава 24. Ціна вірності та люті

Після пристрасного поцілунку в ліжку, який на коротку мить дозволив їм забути про жахи реальності, Антон та Вікторія знову опинилися в машині. Ніч була їхнім єдиним союзником, але люди батька Артура вже дихали їм у спину. Тепер Артур відчував до свого батька лише холодну, нищівну ненависть. Він був готовий на все — навіть здати власного батька правосуддю, аби тільки врятувати Ванессу, повернути Вікторії її сім'ю та назавжди розірвати це коло насильства.

Антон впевнено завів двигун. Однією рукою він стискав кермо, а іншою міцно тримав долоню Вікторії. Машина неслася крізь темряву, коли раптом тишу розірвав дзвінок від Альберта.

— Вікторіє, візьми слухавку! — різко сказав Артур, не відриваючи погляду від дороги. — Це може бути важливо. Якщо Альберт у біді, то це точно справа рук мого батька.

Вікторія тремтячими руками прийняла виклик.

— Альберте? Ти в порядку? — прошепотіла вона.

На тому кінці дроту почулося важке, переривчасте дихання. Альберт біг, він задихався, його голос був хрипким від болю та люті.

— Вони... вони катували мене... — прохрипів Альберт. — Не хотіли відпускати. Знають, що я шукаю дружину і доньку. Я ледь вирвався, мені довелося вбити тих, хто мене тримав...

Вікторія заніміла від жаху, міцніше стиснувши слухавку. Антон же навіть не здивувався жорстокості свого батька; він лише сильніше стиснув кермо, так що побіліли кісточки пальців.

— Де ти зараз?! Альберте, це люди Павла! — крикнула Вікторія.

— Я помщуся йому, — процідив Альберт крізь зуби. — Якщо він посміє торкнутися моєї дружини чи доньки, я особисто відправлю його в пекло.

— Заспокойся, Альберте! Просто їдь до нас! — благала Вікторія, але Антон перебив її, коротко наказавши:

— Нехай зателефонує моїй людині. Він надішле приватний літак. Нехай негайно прилітає до нас, так буде безпечніше.

Вікторія швидко переказала слова Антона, але Альберт лише встиг кинути наостанок: «Якщо з Ванессою чи малою щось станеться — я вб’ю його», і зв'язок обірвався.

Вікторія в шоці відкинулася на сидіння. Вона не могла повірити, що Павло Маслов настільки далеко зайшов, намагаючись усунути і Альберта, і власного сина, і її саму. Вона картала себе за те, що не зупинила його раніше, не засадила за ґрати, коли мала шанс.

Артур відчув її відчай. Він підніс її руку до своїх губ і ніжно поцілував пальці.

— Обіцяю тобі, — тихо, але впевнено сказав він. — Ми знайдемо твою сестру і малечу. Я не дозволю йому виграти цю гру.

Заспокоєна його голосом і теплом, Вікторія зрештою заснула під монотонний шум дороги, що вела їх прямо в лігво ворога.

Дорога стелилася під колеса чорною стрічкою, освітленою лише тьмяним світлом фар. Вікторія тихо спала на пасажирському сидінні, її дихання було нерівним — навіть уві сні вона відчувала небезпеку, що нависла над сестрою. Раптом телефон Антона коротко вібрував у кишені.

Він дістав смартфон і на мить завмер. На екрані було фото з камери спостереження вілли: двоє охоронців грубо вели Ванессу коридором, прямуючи до холодного підвалу. Її обличчя було в синцях, одяг розірваний, а в очах читався смертельний розпач. Артур відчув, як кров закипає в жилах. Він зрозумів: батько перейшов останню межу. Часу майже не залишилося — якщо Ванессу закриють у підвалі, дістати її звідти живою буде майже неможливо.

Антон кинув швидкий погляд на Вікторію. Він не став її будити. Він знав, що це фото розіб’є їй серце і спровокує напад паніки, який зараз лише завадить справі. Він мав бути її щитом, її холодною розсудливістю.

У цей момент знову зателефонував Альберт. Антон прийняв виклик через гарнітуру, намагаючись говорити якомога тихіше, щоб не розбудити дружину.

— Я вже близько, — прохрипів Альберт. — Що там? Ти щось дізнався?

Артур зціпив зуби. Він вирішив не казати Альберту про фото — він знав, що той втратить контроль і кинеться на віллу з голими руками, побачивши, як поводяться з його дружиною.

— Ми на підході, — коротко відповів Антон. — Я скидаю тобі координати точки збору. Зустрічаємося біля закинутого причалу за два кілометри від маєтку. Бери зброю і готуйся. Ми заберемо їх сьогодні, чого б це нам не коштувало.

Антон натиснув на газ, відчуваючи, як машина прискорюється. Кожен кілометр наближав їх до розв'язки. Він знав, що Павло Маслов чекає на них, готуючи пастку, але він також знав, що гнів двох чоловіків, у яких забрали найдорожче, страшніший за будь-яку армію найманців.

Різкий звук зачинених дверцят машини та приглушені чоловічі голоси вирвали Вікторію з важкого сну. Вона розплющила очі й побачила крізь скло силует Альберта — він виглядав жахливо: закривавлений, з диким поглядом, справжня тінь колишнього успішного бізнесмена.

Вікторія вискочила з машини, відчуваючи, як серце калатає об ребра.

— Альберте! Ти живий! — вигукнула вона, але помітила, як Антон швидко намагається сховати телефон у кишеню. — Що ти ховаєш? Артуре, покажи мені!

— Вікторіє, не зараз, нам треба обговорити план... — почав Антон, намагаючись заступити їй шлях, але вона була швидшою.

Одним різким рухом вона вихопила смартфон з його рук. Екран ще не встиг згаснути. На фото була Ванесса — її сестра, її інше «я» — яку двоє найманців штовхали в темний, вогкий підвал. Синці на обличчі сестри та її благальний погляд розірвали щось усередині Вікторії.

На мить запала мертва тиша. Повітря навколо Вікторії ніби завібрувало від напруги. Її обличчя, щойно сонне й ніжне, застигло, перетворившись на холодну мармурову маску. Тієї самої «дикої Вікторії», яку так боявся і водночас прагнув розбудити Павло Маслов, більше не треба було шукати. Вона прокинулася.

— Це зробив мій батько... — її голос був тихим, але від нього повіяло могильним холодом. — Він торкнувся її. Він зачинив мою сестру в клітці, як тварину.