Глава 23. Кровний зв'язок

Глава 23. Кровний зв'язок

Кімната була маленькою, задушливою і пахла вологою. На єдиному ліжку безтямно лежала Ванесса. Її дихання було важким — сліди від уколу на шиї все ще пекли, змушуючи свідомість повільно повертатися з темряви. Коли вона нарешті розплющила очі й побачила чужу стелю, реальність вдарила її, як електричний розряд.

— Де я?! — її крик розірвав тишу. Ванесса різко підхопилася, озираючись довкола. — Де моя донечка? Даринко! Відповідайте, гади!

В істериці вона почала кидати стілець у замкнені двері, сподіваючись на диво. Але замість свободи до кімнати увірвалися двоє кремезних тайців. Один із них без вагань ударив її по щоці, збиваючи з ніг. Ванесса впала на холодну підлогу, але в цей момент почувся владний голос англійською:

— Enough! (Досить!)

Охоронці миттєво відступили. Над Ванессою, яка важко дихала на підлозі, з’явилася постать у дорогому костюмі. Коли вона підняла очі, серце ледь не зупинилося від шоку.

— Ви?.. Павло? Це ви нас викрали? — прохрипіла вона, не вірячи власним очам.

Мер Маслов лише холодно усміхнувся. Він спокійно дістав люльку, підпалив тютюн і повільно випустив дим прямо в обличчя Ванессі, ніби вона була не людиною, а жалюгідною істотою.

— Дорога, ти сама заварила цю кашу... — почав він, нахиляючись до неї. — Думала, відновиш справедливість? Хотіла підставити мого сина? Ти марно старалася. Твоя вагітність тоді зробила тебе слабкою, але тепер замість тебе прийшла твоя сестра — Вікторія.

Його очі блиснули ненавистю.

— Вона виявилася сильнішою за тебе. Вона зуміла спокусити Антона, чого ти не змогла зробити. Тепер вона — моя головна перешкода.

— Де моя донечка?! — заричала Ванесса, намагаючись вхопити його за край піджака.

— Твоя донька у нас, — задоволено відповів Павло. — Але ти залишишся тут. Ми використаємо тебе, щоб виманити твою сестру. Я розбуджу в ній ту дику кішку, якою вона стала через мого сина. Я знищу її за те, що вона влізла в мої справи і спокусила Антона!

— Ніколи! — прокричала Ванесса крізь сльози. — Ти її не дістанеш! Вона розумніша за тебе!

Від цих слів Павло втратив самовладання. Він різко схопив Ванессу за шию, стискаючи пальці так, що вона почала задихатися.

— Не вчи мене... — процідив він крізь зуби. — Я знаю її слабкість — це ти і твоя дитина. Тому я зламаю її через вас.

Він з силою штовхнув її назад на підлогу, вдаривши ногою на прощання.

— Будеш кричати — свою доньку більше не побачиш.

Павло вийшов, кинувши тайцям коротку команду наглядати за нею. Ванесса залишилася лежати на підлозі, стискаючи кулаки. Вона знала: Вікторія вже близько. І цей бій буде не на життя, а на смерть.

Вікторія різко натиснула на гальма. Машина зупинилася на самому узбіччі, здіймаючи хмару пилу. Вона вискочила з салону, хапаючи ротом повітря, наче риба, викинута на берег. Її обличчя було блідим, а на лобі виступив холодний піт. Кожен вдих давався з боку, бо десь там, за кілометри звідси, Ванесса відчувала такий самий розпач і задуху від рук їхнього батька.

Антон миттєво опинився поруч. Він обійняв її ззаду, притискаючи до себе, намагаючись передати свою силу та спокій.

— Все буде добре... Дихай, кохана! Дихай! — благав він, відчуваючи, як її тіло тремтить. — Ти відчуваєш її біль, бо ви — одне ціле.

Вікторія нарешті змогла зробити глибокий вдих. Вона обернулася до чоловіка, і в її очах, затуманених сльозами, прочитувався давній, дитячий страх.

— Це завжди було так... з самого дитинства, — прошепотіла вона. — Коли одній погано, інша відчуває це фізично. Ми близнючки за кров’ю, Антоне. Наш зв’язок не розірвати навіть тисячами кілометрів.

Антон ніжно прибрав пасмо волосся з її обличчя.

— Я знаю. Я пам'ятаю, як ти прийшла помститися мені за неї, як ти змінила себе, щоб знищити мене. Але ти змогла побачити істину за моєю маскою.

Вікторія подивилася йому прямо в очі, і в її погляді промайнула гіркота.

— Так. І тепер через мене вона в небезпеці. Якби я знала раніше, що ти ні до чого... Я була осліплена помстою, так само як зараз мій батько осліплений владою. Нам треба поспішати. Кожна хвилина — це її страждання.

Антон взяв її руки у свої, зігріваючи їх.

— Ми зробимо все, щоб врятувати її і Даринку. Я завжди підтримаю тебе, Вікторіє. Ти — моя, і я не дозволю нікому зруйнувати нашу родину.

Вікторія ледь помітно усміхнулася. Вона згадала, як палко ненавиділа його колись, і як сильно кохає тепер. Вона бачила, як він змінився заради неї, як став її опорою. Вона ніжно поцілувала його в губи — цей поцілунок був обіцянкою перемоги.

Антон розумів, що їй потрібні сили для бою, який чекає попереду. Оскільки вони щойно прибули до Таїланду, він заздалегідь подбав про все і запропонував їй перекусити тим, що замовив у місцевому ресторанчику неподалік. Вікторія не відмовилася — вона знала, що хижак перед полюванням має бути сильний.

Антон обережно дістав із сумки термос, і Вікторія з цікавістю спостерігала за його рухами.

— Що це? — запитала вона, відчувши апетитний аромат, що розійшовся по салону машини.

— Це рис із карі, — відповів Антон, відкриваючи кришку. — Колись я замовляв його тут, тайці дивовижно готують індійські страви. Хоча це не місцева кухня, але вона дає неймовірний заряд енергії.

Вікторія всміхнулася, згадуючи їхні спільні вечори в минулому.

— Я не проти індійської. Колись я вже куштувала справжнє карі, це було незабутньо.

Антон набрав трохи рису на вилку і підніс до її губ. Вікторія розсмакувала страву і задоволено кивнула:

— Ммм, смачно... Думаю, моїй сестрі теж сподобалося б таке гостре блюдо. Вона завжди любила виклики для рецепторів.

Вони швидко поїли, намагаючись не гаяти ні секунди. Вікторія відчула, як сили повертаються до неї, а розум стає гострим і холодним. Вони знову рушили в дорогу, не підозрюючи, що високо в небі над ними кружляє ледь помітна чорна цятка.