Глава 18. Жертва заради майбутнього

Глава 18. Жертва заради майбутнього

Наступного дня, поки лікар проводив огляд, Ванесса лежала нерухомо, втупившись у стелю. Її думки були хаотичними. Чи не є все це майстерною пасткою Антона? Як він міг забути ніч, коли вони були разом? Для нього вона була лише «річчю», яку треба тримати під замком, тоді як до Вікторії він торкався з такою ніжністю, ніби вона була єдиною людиною, здатною зцілити його шрами.

«Він інший з нею...» — думала Ванесса, відчуваючи гострий біль заздрощів, змішаний з гордістю за сестру. Вікторія була сильнішою, вона зуміла не лише зрозуміти психологію цього деспота, а й підкорити його, змусивши скинути маску.

Тим часом Вікторія, стоячи за дверима палати, ухвалила власне болісне рішення. Вона згадувала смак його поцілунків, жар його тіла, але в голові викарбовувалося інше: у Ванесси буде дитина. У немовляти має бути батько, і цей батько — Антон. «Якщо я розкрию правду, я повинна буду зникнути, — думала Віка, відчуваючи, як серце розривається. — Я мушу розірвати це коло. Антон має бути з Ванессою, заради малечі».

Тишу порушив телефонний дзвінок. Це був Антон.

— Як вона? — його голос звучав втомлено, але турботливо. — Лікар щось сказав? Я закінчив справи раніше. Вікторіє, приходь до саду, до вогнища. Мені потрібно, щоб ми просто побули в тиші.

Вікторія глянула на двері палати, де лежала її сестра, і зрозуміла — цей вечір стане вирішальним.

Біля вогнища

Вечірнє повітря було прохолодним, але полум’я вогнища в саду вілли дарувало затишок. Антон чекав на неї, сидячи на лаві. Побачивши Вікторію, він підвівся, намагаючись прочитати щось у її очах, але вона відвела погляд.

— Ти знову закриваєшся від мене, — тихо сказав він, роблячи крок до неї. — Я обіцяв, що захищу вас. Я розпорядився щодо охорони, Ванесса в безпеці. Ми майже виграли цей бій, Віко.

Вікторія підійшла ближче, дивлячись на танцюючі язики полум’я. Вона відчувала, що це її останній шанс. — Антоне... ти не знаєш усього, — вона ледь не видала себе. Їй так хотілося притиснутися до нього, але вона згадала про Ванессу.

— Ти про що? — він насупився, намагаючись зазирнути в її обличчя.

— Я про те, що... — Вікторія зробила глибокий вдих. — Ми з тобою не можемо бути разом. Ванесса чекає на дитину, і цій дитині потрібна родина. Ти маєш зосередитися на ній.

Антон застиг, його очі на мить звузилися.

— Ти хочеш, щоб я був із жінкою, яку я не кохаю, лише через дитину? — його голос став холодним. — Віко, ти не маєш права вирішувати, кого я маю кохати. Ти думаєш, що ти сильна, жертвуючи собою, але ти просто робиш нам усім боляче.

Вікторія відчула, як до очей підступають сльози.

Антон зробив крок уперед, порушуючи дистанцію, яку Вікторія намагалася між ними вибудувати. Його рука, тепла і впевнена, лягла на її щоку, змушуючи дівчину підняти погляд. Його великий палець ніжно провів по її шкірі, стираючи сльозу, що ледь не впала.

— Ти знову намагаєшся взяти на себе забагато відповідальності, — його голос став оксамитовим, але в кожному слові відчувалася сталева рішучість. — Ти думаєш, що принесеш себе в жертву і всі стануть щасливими? Ти помиляєшся.

Вікторія завмерла, не в силах відвести погляд від його карих очей, у яких відбивалося полум’я вогнища.

— Але дитина, Антоне... У неї має бути батько. Вона не винна в тому, що сталося. Ти маєш бути з Ванессою, щоб...

— Ні, — перебив він, не даючи їй закінчити. — Що б не сталося, і навіть якщо ця дитина виявиться моєю... це нічого не змінить у моєму виборі. Я буду батьком, я забезпечу її, я дам їй усе, що потрібно, але моє серце належить не Ванессі. Воно належить тобі. Я буду твоїм назавжди, Вікторіє, навіть якщо весь світ піде проти нас.

Від цих слів Вікторію прошила електрична іскра. Вона вперше почула від нього таку беззаперечну відданість. Весь її план, уся ця самопожертва, яку вона готувала як захисний щит, раптом видалися дріб'язковими перед лицем такої щирості.

Вона хотіла щось відповісти, вигукнути, що Ванесса носить його дитину, що правда ближче, ніж він думає, але в цей момент тишу саду розірвав різкий звук — переривчастий крик сирени, що наближалася до вілли.

У ночі Вікторія увірвалася в кімнату до сестри, ледь стримуючи тремтіння. Вона знала, що часу майже не залишилося — зовні вже чулися голоси людей Павла Маслова.

— Ванессо, годі! — Вікторія схопила сестру за плечі, змушуючи дивитися собі в очі. — Ти мусиш сказати йому правду! Дитина — це його кров. Він не ворог, він готовий на все заради нас. Перестань ховатися за своєю гордістю!

Ванесса відштовхнула сестру, її обличчя спотворилося від люті.

— Ти збожеволіла?! Він небезпечний, Віко! Ти хоч розумієш, що його світ — це нескінченна війна? Я не хочу, щоб моя дитина росла в цій «золотій клітці», де за кожним рогом — смерть. Я йду. Я заберу дитину і зникну, а він... він нехай дістається тобі, раз ти так хочеш ризикнути життям заради цього деспота!

— Ти не розумієш! — закричала Вікторія, втрачаючи самовладання. — У твоєї дитини має бути батько! У неї має бути шанс на захист, який може дати лише Маслов!

Їхню суперечку перервав гуркіт дверей, що відчинялися. До кімнати увірвалися батьки. Їхні обличчя були багряними від люті, в очах читався жах, змішаний з ненавистю. Батько Ванесси та Вікторії, стискаючи кулаки, проревів:

— Ми все знаємо! Ми приїхали, щоб забрати наших дітей з цього пекла!

Мати кинулася до Ванесси, прикриваючи її собою, наче щитом.

— Цей покидьок Маслов! Він не просто зруйнував наше життя, він спокусив тебе, Віко, щоб прив'язати до себе! Він тримає вас у заручниках, перетворюючи життя на кошмар!

Вони звинувачували Антона в усіх смертних гріхах: у банкрутстві компанії «Беркутів», у тому, що він «зламав» Вікторію і змусив її зрадити сім'ю, і в тому, що Ванесса ледь не втратила дитину через його ігри.