Глава 17. Спокулива ката

Глава 17. Спокулива ката

Антон сидів на жорсткому лікарняному кріслі, опустивши голову на долоні. Коридор реанімації здавався йому нескінченним тунелем, у кінці якого не було світла — тільки холодне мерехтіння операційних ламп. Кожен звук, кожен крок медсестри відгукувався в його скронях болючим пульсом.

— Який же я дурень... — прохрипів він у порожнечу. — Я вимагав від неї чесності, тримаючи ніж біля її горла. Я шукав шпигунку, а знайшов понівечену душу, яку сам же й понівечив.

Він згадав очі Вікторії — ті самі очі, що дивилися на нього з ненавистю, яку він тепер вважав цілком заслуженою. Він розчавив їхню родину одним розчерком пера, навіть не глянувши на імена тих, кого викидав на вулицю. Для нього це був просто бізнес. Для них — кінець світу.

— Господи, якщо ти є... — Антон рідко молився, але зараз його слова були схожі на марення. — Забери мою компанію, мої гроші, моє життя... але не забирай малюка. Не дозволь Венессі померти через мою гординю.

Він подивився на свої руки, якими щойно тримав Вікторію, намагаючись дати їй розраду, на яку не мав права. Він відчував себе брудним. Кожен його подих здавався йому краденим у тієї дівчини, що зараз боролася за життя за скляними дверима.

— Я підвів їх... — він заплющив очі, і по щоці скотилася гаряча сльоза, яку він навіть не намагався витерти. — Я обіцяв захистити, а став причиною їхньої загибелі.

У цей момент лампа над операційною згасла. Почулося клацання замка. Антон підхопився на ноги, серце забилося так дико, що він ледь не втратив рівновагу. Він був готовий до будь-якого удару долі, але тільки не до тиші, яка зараз наступила.

Антон відчував, як стіни лікарні стискаються навколо нього, задушуючи запахом антисептиків та безвиході. Йому потрібно було вийти. Ковток крижаного нічного повітря здавався єдиним порятунком. Вийшовши на заднє подвір’я клініки, він пальцями, що тремтіли, дістав цигарку. Вогник запальнички на мить освітив його змарніле обличчя, повне каяття.

Він закурив, дивлячись у темне небо, і в голові знову луною відгукнулися слова: «Я розчавив їх одним підписом…»

Але він не встиг зробити й першої затяжки.

З густої тіні дерев стрімко виринув Борис. Його обличчя було викривлене люттю, яку він стримував роками. Слідом за ним, як безмовна тінь, ішла Марія. Антон навіть не встиг обернутися, як важкий удар тупим предметом обрушився на його потилицю.

Світ навколо Антона спалахнув іскрами й миттєво поринув у липку темряву. Цигарка випала з його пальців, догораючи в дорожньому пилу.

— От і все, Маслов. Твій час вийшов, — процідив Борис, підхоплюючи обм'якле тіло Антона, щоб той не впав на асфальт з гуркотом.

Марія швидко озирнулася на всі боки. Подвір’я лікарні було порожнім.

— Швидше, тягни його до машини. Вікторія вже чекає. Вона сказала, що сьогодні він відповість за кожну сльозу Венесси та за кожну копійку, яку вони випрошували в ломбардах.

Вони затягли непритомного Антона на заднє сидіння позашляховика. Борис натиснув на газ, вивозячи «короля імперії» геть від цивілізації — туди, де не діють закони бізнесу, а править лише закон особистої помсти.

Темрява в цій кімнаті була не просто відсутністю світла — вона здавалася густою, майже відчутною на дотик, наче крижана вода. Єдиним звуком у приміщенні було важке, переривчасте дихання чоловіка. Антон — статний, завжди впевнений у собі господар власного життя — зараз нагадував загнаного звіра.

Його руки, заломлені за спину й туго стягнуті пластиковими хомутами, вже давно оніміли. Дорогий італійський піджак безглуздо зім’явся, а в кутиках рота запеклася кров. Спроба крикнути закінчилася лише глухим муканням крізь цупкий шар скотчу. Він зневажав себе за цю безпорадність. Хто наважився? Хто зміг підібратися так близько?

Раптом тишу розрізав звук, від якого волосся на потилиці стало дибки. Цок... Цок... Цок...

Чіткий, ритмічний стукіт підборів по бетону. Впевнений та неквапливий. З густої тіні в кутку почав вимальовуватися силует. Спочатку з’явилися тонкі щиколотки, потім — витончені вигини фігури в чорній, як сама ніч, сукні, що облягала тіло, наче друга шкіра.

Світле волосся Вікторії сяяло в напівтемряві, немов німб навколо обличчя ангела помсти. Але в її очах не було милосердя. Від неї віяло ароматом дорогих парфумів із нотками сандалу та чимось металевим, тривожним — передчуттям крові.

Вона зупинилася за крок від нього. Антон підняв голову, зустрічаючи її погляд. Його очі палали вогнем ненависті, проте десь глибоко в них промайнула іскра шоку.

Дівчина нахилилася до нього. Її пальці, холодні й тонкі, торкнулися краю скотчу на його обличчі. Вона зробила це повільно, майже ніжно, насолоджуючись кожною секундою його приниження, а потім одним різким рухом здерла стрічку.

Антон жадібно ковтнув повітря, готуючись вибухнути прокльонами, але вона випередила його. Її губи розтяглися в хижій, переможній посмішці.

— Ну що, малюк... як тобі моя гра? — її голос був тихим, процідженим крізь зуби, але він різав сильніше за ніж. — Ти ж так полюбляєш бути мисливцем. Незвично опинитися в ролі здобичі?

Слова застрягли у нього в горлі. Він дивився на неї й не міг повірити. Де поділася та лагідна дівчина, яку він знав? Перед ним стояла інша істота. Небезпечна, непередбачувана, смертоносна. Небезпечна красуня в пристрасній сукні, яка не залишала місця для жалю.

Він відчув, як по спині пробіг холод. Тепер він розумів: це не просто викрадення задля викупу. Це була особиста вендета. І за кожну пелюстку її краси йому доведеться заплатити кров’ю з її шипів. Його найбільший кошмар і його найпалкіше бажання стояли перед ним, тримаючи в руках нитки його долі.

Вікторія повільно підійшла до Антона, який все ще був прикутий до стільця. Вона вхопилася за його краватку, наближаючись до самого обличчя так близько, що він відчував її гаряче дихання. Її слова отруювали повітря, проникаючи прямо в душу: