Глава 12. Пізнання правди

Глава 12. Пізнання правди

Металеві двері ліфта зімкнулися, відрізаючи Венессу від усього світу. Вона важко дихала, притулившись до холодної стіни, коли раптом між дверима з’явилася чоловіча рука. Ліфт знову розчинився, і всередину влетів Антон. Його очі палали холодним вогнем, який вона пам’ятала з того фатального вечора.

Він не дав їй отямитися — миттєво притиснув до стіни кабіни.

— Що ви робите?! — вигукнула Венесса, закриваючи живіт руками.

Антон не слухав. Його погляд впав на її вільну блузу. Одним різким рухом він відкинув край тканини, відкриваючи її округлий живіт. Світло ламп ліфта підкреслило кожну лінію її вагітності. Антон завмер на мить, а потім його обличчя спотворилося від люті й болю.

— Чому ти мовчала?! — проричав він, нависаючи над нею. — Чому ти приховала це і змусила свою сестру тягнути цей тягар? Вікторія щодня ризикує собою в моєму офісі, поки ти ховаєшся тут! Я все знаю, Венессо. Не намагайся заперечувати.

Венесса поблідла, її губи затремтіли, але вона знайшла в собі сили викрикнути у відповідь: — Що тобі потрібно від мене?! Йди геть!

— Дитина моя? — Антон вчепився в стіну ліфта біля її голови, його голос став хрипким. — Кажи правду. Це моя кров?

— Ні! — відрізала вона, відвертаючи обличчя. — Це не твоя дитина, Антоне!

— Тоді чия?! Від кого ти завагітніла, якщо не від мене? Хто цей покидьок? — він вимагав відповіді, наступаючи на неї.

У цей момент ліфт зупинився і двері розчинилися. На порозі стояла Вікторія. Її обличчя перетворилося на маску жаху, побачивши Антона поруч із сестрою. Вона миттєво зорієнтувалася, схопила Венессу за плечі й виштовхнула її з ліфта.

— Зайди в квартиру! Негайно! Закрийся і не виходь! — наказала вона.

Венесса втекла, а Вікторія розвернулася до Антона, перегороджуючи йому шлях. Антон зробив крок до неї, його погляд був важким:

— Вікторіє, це не твоя проблема. Ти і так забагато на себе взяла, опікуючи її та це маля. Скажи мені хоча б ти... це моя дитина?

Вікторія зрозуміла, що ситуація виходить з-під контролю. Її план помсти, її «сюрприз» у готелі — усе могло рухнути через його підозри. Вона різко штовхнула його назад у глибину ліфта, притискаючи до стіни. Це була боротьба — не лише тіл, а й воль.

— Який ти цікавий, Антоне... — прошепотіла вона, дивлячись йому прямо в очі. — Якщо будеш так багато питати, сюрпризу в готелі не буде. Тобі не здається, що ти занадто захопився чужим життям?

Вона почала діяти відчайдушно. Вікторія наблизилася до нього так близько, що він відчув жар її тіла. Вона провела руками по його плечах, змушуючи його замовкнути силою своєї жіночності. Антон відчув, як по шкірі пробіг піт — він розумів, що вона маніпулює ним, що вона намагається збити його з пантелику своїм спокушанням.

Він дивився на неї, відчуваючи, як її поцілунки та дотики намагаються приспати його пильність. Але в глибині душі він прийняв рішення: «Грай, Вікторіє. Я пограю з тобою. Але я все одно дізнаюся правду — і про твою помсту, і про те, хто насправді батько дитини Венесси».

За зачиненими дверима квартири панувала напружена тиша, яку порушувало лише переривчасте дихання Венесси. Вікторія міцно тримала сестру за плечі, намагаючись передати їй хоча б краплю свого спокою.

— Нессо, послухай мене! — прошепотіла Вікторія, зазираючи їй в очі. — Він нічого не знає. Він лише підозрює, але в нього немає доказів. Я не дозволю йому забрати дитину. Він ніколи не дізнається, що він — батько.

— Я не хочу його бачити, Віккі! — Венесса закрила обличчя руками, її всю трусило. — Кожного разу, коли він поруч, мені здається, що він забере в мене останнє... цей малюк — усе, що в мене залишилося.

— Заспокойся. Я зараз приготую обід, тобі треба поїсти, — Вікторія ніжно поцілувала сестру в чоло. — Обіцяю тобі: завтра все скінчиться. Він сяде. Я запишу його зізнання в готелі, і його імперія розсиплеться. Ми будемо вільні.

Раптом у двері наполегливо постукали. Різкий звук розрізав тишу, наче постріл.

— Люсю! — крикнула Вікторія в бік кімнати кузини. — Хтось стукає! Подивись, хто там!

Але Люся лише злякано визирнула з коридору. Вікторія сама підійшла до дверей і різко відчинила їх. На порозі стояли двоє чоловіків у білих халатах із професійним медичним обладнанням.

— Ви хто такі? Що вам треба? — Вікторія заступила собою вхід, її очі звузилися від підозри.

— Ми прийшли оглянути пані Венессу Грант, — спокійно відповів старший лікар. — Нам наказано провести повне обстеження та призначити необхідні вітаміни.

— Хто вас послав?! — Вікторія майже кричала, відчуваючи, як усередині все холоне. — Ми нікого не викликали! Йдіть геть!

Лікар не здригнувся. Він лише поправив окуляри і тихо промовив: — Нас прислав Антон Маслов. Він просив передати, що це найкращі фахівці в місті.

Вікторія застигла на місці. Шок паралізував її. «Він діє за моєю спиною... Він уже вважає цю дитину своєю власністю?» — промайнуло в голові. Вона вже хотіла силою виштовхнути лікарів, але медик простягнув їй запечатаний конверт.

— Пан Антон просив передати це особисто вам, Вікторіє.

Вікторія тремтячими руками розірвала конверт. Усередині була коротка записка, написана розмашистим, впевненим почерком Антона:

«Я знаю, що ти зараз лютуєш. Але не виганяй їх. Це не пастка для тебе, це захист для малюка. Нехай вони зроблять свою роботу. А ввечері, у готелі, ми поговоримо про все. Я чекаю на свій "сюрприз", Вікторіє. Не спізнися».

Вікторія стиснула папір у кулаці. Вона відчувала, як ненависть бореться з дивною вдячністю. Він піклувався про дитину, навіть не знаючи напевно, що він батько. Але це не могло змінити її плану.

— Добре, — холодно сказала вона лікарям, відступаючи вбік. — Проходьте. Але я буду поруч щохвилини.

Поки лікарі оглядали Венессу, Вікторія дивилася у вікно. Вона розуміла: Антон грає на випередження. Він оточує їх своєю турботою, наче золотою кліткою. Але сьогодні вночі вона зламає замок цієї клітки назавжди.