Глава 7. Знати правду

Глава 7. Знати правду

Вікторія стояла біля високої шафи в бібліотеці, витягуючи важкий підручник із полички. Її рухи були зосереджені, але всередині вона відчувала постійний тиск подвійного життя. Саме в цю мить поруч з’явився Борис. Його обличчя було серйозним, а погляд — наповненим рішучістю.

— Вікторія… — тихо, але твердо промовив він. — Мені потрібно знати правду.

Вікторія здригнулася. Книга мало не вислизнула з її рук. Вона відчула, як серце почало калатати швидше. «Він може здогадатися… він може розкрити все», — майнула думка. Її страх був не за себе, а за Венессу й дитину. Якщо Борис дізнається, що вона грає небезпечну гру проти Антона Маслова, він теж опиниться у смертельній небезпеці.

— Борисе… — вона намагалася усміхнутися, але вийшло занадто натягнуто. — Ти перебільшуєш. У мене просто нова робота, і вона вимагає багато сил.

Він дивився на неї довго й уважно, наче намагаючись прочитати між рядками. Його очі світилися болем і ревнощами.

— Я бачив тебе з ним. З тим чоловіком. Чому ти поруч із таким жорстоким деспотом? Чим він може бути тобі потрібен?

Вікторія відчула, як холод пробіг по спині. Вона не могла сказати правду. Не могла втягнути Бориса в цю небезпечну пастку. Він був їй дорогим, надто дорогим, щоб ризикувати його життям.

— Це мій бос, — відповіла вона рівним голосом. — І все, що ти бачив, — лише робота. Не більше.

Борис стиснув кулаки, але не став продовжувати. Він відчував, що вона бреше. Її очі, які колись світилися теплом, тепер були холодними й відстороненими. Але він вирішив не тиснути. «Я з’ясую все поступово. Я дізнаюся правду, навіть якщо вона приховує її від мене», — подумав він.

Вікторія відвернулася, роблячи вигляд, що зосереджена на книзі. Усередині вона відчувала, як її серце розривається: вона відштовхує того, хто міг би стати її порятунком, але мусить це робити, щоб не втягнути його в небезпечну гру.

Борис дивився на неї ще мить, а потім тихо промовив:

— Я не здамся, Віккі. Я все одно зрозумію, чому ти так змінилася.

Він пішов, залишивши її саму серед книжкових полиць. Вікторія притиснула підручник до грудей і заплющила очі. «Пробач, Борисе… але ця війна не для тебе», — подумала вона.

Венесса сиділа біля вікна, загорнувшись у теплий плед. Її руки мимоволі обіймали живіт — там, усередині, вже билося маленьке серце, яке ще не знало, що народиться в епіцентрі війни й ненависті. Вона дивилася на зимове небо, на сірі хмари, що повільно пливли над містом, і відчувала, як тривога стискає її груди.

Раптом у кімнату зайшла мати, Аміна. Її очі одразу зупинилися на доньці, яка сиділа так замислено й ніжно тримала живіт. Від хвилювання голос матері зірвався:

— Венессо… хто батько цієї дитини?

Венесса не відразу відповіла. Її погляд залишався прикутим до вікна, а в пам’яті спливало обличчя Антона Маслова — холодне, владне, жорстоке. Вона тихо прошепотіла:

— Це він… олин хлопець як його не важливо. Але він поїхав. Він залишив мене одну.

Аміна склала руки на грудях, у її голосі звучала сувора рішучість:

 — Якщо треба, ми змусимо його взяти відповідальність. Він не має права кинути тебе й дитину.

Венесса похитала головою, сльози блиснули в її очах:

— Він ненавидить дітей, мамо. Для нього вони — слабкість. Він ніколи не визнає цього малюка. І навіть якщо ми змусимо його… він зруйнує все ще більше.

Аміна підійшла ближче й обійняла доньку, притискаючи її до себе. Її голос став м’яким, але сповненим сили:

— Ми впораємося. Ми захистимо тебе й дитину. Ти не одна.

Потім вона уважно подивилася на Венессу й тихо додала:

— Але я бачу, що й твоя сестра змінилася. Вікторія останнім часом стала іншою… холоднішою, відстороненою. Що відбувається з нею?

Венесса заплющила очі й поклялася собі мовчати. Вона не могла розкрити правду: що Вікторія заради сім’ї й ненародженої дитини готує небезпечну помсту Антону Маслову, тому самому чоловіку, який зруйнував їхнє життя.

Вона лише прошепотіла:

— Вікторія сильна. Вона робить усе, щоб ми вижили. Але, мамо… не питай більше.

Аміна ще міцніше обійняла доньку, відчуваючи, що їхня сім’я стоїть на краю прірви. Але в її серці жила надія: вони витримають, навіть якщо доведеться боротися з самим деспотом.