4. Найбільші зміни

Алістра застигла на місці, не розуміючи, що відбувається. Її серце калатало, відчуваючи напругу, що нависла між нею, Міленною і несподівано з'явившимся Каелдіром. В його присутності вона відчула себе зайвою, наче стояла на краю прірви, не розуміючи, чи варто зробити крок уперед або відступити.

Каелдір підійшов ближче, зупинившись між сестрами. Його погляд був важкий, як завжди, коли він намагався приховати свої справжні почуття. Алістра намагалася вловити хоч якийсь натяк на його настрій, але обличчя Каелдіра залишалося непроникним.

— Алістро, залиш нас, — його слова прозвучали різко, наче холодний вітер, що пронизує до кісток.

Вона відчула, як її серце стислося. Сказати "ні" було неможливо, але її розмова з сестрою залишилася незакінченою. Якби вона зараз пішла, то чи дізналася б коли-небудь про справжні почуття Міленни, які та приховувала так довго?

— Але… я ж… — почала вона, намагаючись знайти слова, щоб попросити залишитися, щоб якось пояснити, що теж має право знати, що коїться з її сестрою.

Каелдір не дав їй закінчити:

— Це не твої справи, — його голос звучав так, ніби він відчував біль від своїх власних слів. Він відвів погляд, ніби боявся, що його очі видадуть те, чого він не хотів показати.

Алістра відчула, як ці слова обрушуються на неї, наче тягар. Якщо зараз він вважає, що справа, що стосується її власної сестри, "не її", то що тоді взагалі можна назвати її справою? Мабуть, відтепер так і буде: "її" і "його" справи, окремі, розділені, як стіни, що їх тепер оточують.

Зітхнувши, вона кивнула, відчуваючи, як тягар їхньої розмови обрушується на її плечі. Розвернувшись, Алістра повільно пішла у напрямку замку. Каелдір завжди був таким. Вони усі троє знайомі з дитинства, але складалось враження, що вони чужі.

Залишившись наодинці з Міленною, Каелдір дивися на дівчину, намагаючись знайти правильні слова. Він знав, що має сказати, але це було важче, ніж він думав.

 — Пам’ятаєте, як ми колись отак гуляли в саду? — першою почала Міленна, намагаючись повернутися до спогадів, які, як вона думала, були їм обом дорогі. — Тоді, коли у вас мав бути урок танців, а я знайшла вас за кущами квітів.

— До чого ця ввічливість? — він злегка нахмурився, відчуваючи, що щось у цьому спогаді турбує його більше, ніж він хотів зізнатися.

— Мабуть тому, що ви володар. А я лише сестра вашої дружини, — відповіла Міленна, намагаючись приховати біль у своїх словах.

Каелдір зітхнув і, після короткої паузи, додав:

— У квітах я тоді ховався.

Міленна посміхнулася, згадавши той день, коли вперше побачила в ньому щось більше, ніж володаря на троні.

— Для мене це був день, коли я усвідомила, що наш володар також може боятися, переживати і помилятися. Тоді таємно від усіх, я допомагала тобі танцям. Щиро старалась, щоб ти полюбив їх.

Каелдір кивнув, приймаючи її слова, хоча вони здавалися йому далекою реальністю.

— А ще з того дня я попросив тебе називати мене на ім’я.

— Так, можливість, яка дається одиницям. Але… Чи досі я маю на це право? Ти… Ви тепер будете більш зайняті. Більше не буде часу гуляти в саду, чи навіть краще сказати це… буде недоречно. Колись ми могли влаштовувати чаювання разом, я завжди тебе запрошувала. Сестра вважала, що вам не цікаво, бо ви нічого не говорите і відповідаєте два слова на питання. Вона навіть вирішила рахувати, скільки слів за чаювання почує від вас. Тоді мені це здавалось смішним і цікавим випробуванням.

— Погоджуюсь, дитиною я був не дуже говірким. Але змінилось не так уже й багато.

— Для мене багато. І найбільшою зміною є те, що ми виросли, а разом з цим і… мої почуття.

Каелдір глибоко зітхнув, відчуваючи, як важкість розмови обтяжує його серце. Міленна завжди була йому дорога, але її слова змусили його усвідомити, що він недостатньо чітко дав зрозуміти, що їхні стосунки ніколи не могли бути чимось більшим, ніж братерською прив’язаністю.

— Ти завжди була для мене дорогою, але... — його голос затих, коли він зрозумів, наскільки складно буде їй почути наступні слова.

Міленна, скориставшись моментом, наважилася поставити запитання, яке давно мучило її:

— А якби… лише якби Іґнісмар обрав мене, чи був би у мене шанс? — її голос тремтів, наче вона балансувала на краю прірви, не знаючи, чи зможе витримати відповідь.

Каелдір подивився на неї з сумом і співчуттям. Він знав, що ця відповідь буде болючою, але також розумів, що краще зараз поставити крапку, ніж залишити її в невизначеності.

— Мені важко відповісти, але ти знаєш, що я завжди турбувався про тебе і буду продовжувати це робити, однак… як про сестру, — його слова були як ніж, що прорізав напругу, але залишив рану.

Міленна опустила голову, відчуваючи, як її серце розбивається на дрібні шматочки. Вона завжди знала, що Каелдір відчуває до неї лише братерську прихильність, але сподівання ніколи не залишали її до кінця. Вона зрозуміла, що той день у саду, коли вони були ще дітьми, назавжди залишиться тільки спогадом, який ніколи не втілиться в реальність.

 Алістра сповільнила кроки, коли відходила від місця розмови, де залишила Каелдіра і Міленну. Її думки були заплутані, і вона не могла зрозуміти, чому почуває себе настільки розгубленою і відчуженою. Вона не знала всіх подробиць стосунків між Каелдіром і Міленною, але відчувала, що їхня розмова була надто особистою.

Каелдір залишився стояти з Міленною, відчуваючи тягар відповідальності, що висів над ним. Він знав, що повинен був краще тримати дистанцію, щоб уникнути таких ситуацій. Та все ж він допустив, щоб Міленна бачила в ньому більше, ніж він міг їй дати.

— Міленно, — тихо промовив Каелдір, зупинившись і підбираючи слова, які б могли зменшити її біль, — я не хочу, щоб ти страждала. Якби я міг змінити щось, щоб не завдати тобі болю, я б це зробив.