3. Сад Палаючих троянд

Вечеря відбувалася в саду, у затишній альтанці, що виглядала як справжня перлина серед зелені. Це була відкрита мармурова альтанка з елегантним круглим куполом, прикрашеним золотими візерунками, які сяяли під світлом вечірнього сонця.  Стіни альтанки обвивали живі квіти, створюючи ауру чарівності та природної краси.

У просторій альтанці, здатній вмістити близько сорока осіб, сьогодні стояв лише невеликий стіл, накритий для сімох. Обстановка була ідеальною: посуд і серветки були бездоганно розкладені, а на столі красувалися розкішні страви, приготовані з великим умінням. Слуги, які працювали з особливою ретельністю, подбали про кожну деталь, аби вечір пройшов чудово.

Аромат свіжих страв, поєднаний із легким запахом квітів і вітру, ніжно обдував альтанку. Гості, здавалося, почувалися більш розслабленими, ніж вчора. Сьогодні наряди усіх були спокійних кольорів, а нареченим обрали парний наряд у білих тонах.

— За благословення Іґнісмара, нехай же ця пара радує його! — проказав тост Терен і всі за ним підняли свої бокали. Рука Міленни трохи здригнулася, але вона швидко приєдналась до усіх, стукаючись бокалом.

 — Ти вже познайомилась з усіма, Алістро? — поцікавилась Елісандра.

— Так, усі були дуже привітні до мене. Сподіваюсь, я зможу стати такою ж чудовою правителькою, як і ви.

— Звичайно! Але я б бажала, аби ти стала не такою ж, а кращою за мене. — Ці слова знайшли окреме місце у серці Алістри. Хоча гордість переповнювала дівчину, вона не могла позбутися хвилювання, чи зможе виправдати очікування інших, чи зможе бути хоча б на крихту схожою на Елісандру, наймудрішу володарку Вогняних Крил. — Ти завжди можеш прийти до мене за порадою, дівчинко моя. Я буду рада допомогти тобі у всіх починаннях.

— Дякую, я дуже це ціную.

Легкий дотик відчувся на руці Алістри. Рука, майже вдвічі більша за її власну, накрила тильний бік її долоні. У момент дотику татуювання крил з’явилися в обох і ледь-ледь засвітилися.

— Ов-ва, що я бачу! — вигукнув Дорін, не стримуючи своєї посмішки. — А вам так і не терпиться продемонструвати усім.

Тоді уже всі звернули увагу на руки молодят.

— Згадую, як ми з Тереном побачили свої татуювання вперше. Мені тоді довго не хотілось відпускати його руку. — Іларія щось ще пригадала, бо сором’язливо прикрила долонею губи, хіхікаючи.

— Мамо… — відреагувала Міленна, закочуючи очі, а потім знову глянула на руки, але погляд її посумнів.

— Ну дійсно, не про нас же зараз мова, — Терен підняв бокал. — Вип’ємо за наших молодих.

Каелдір ніби чекав цього знаку, аби швидше забрати свою руку. "Мабуть, це була одноразова акція, — подумала Алістра. — Усе, щоб вразити батьків."

Знову пролунав дзвін бокалів. Усі насолоджувались вечерею.  

Сонце повільно сідало за обрій, забарвлюючи небо в теплі відтінки золотого, рожевого та пурпурного. Промені, що раніше заливали сад м'яким світлом, тепер почали згасати, поступаючись місцем легкій прохолоді вечора.

Каелдір, помітивши, як швидко опускається темрява, тихо підняв руку, і в його долоні з'явився маленький вогник. Він нахилився до найближчого куща троянд і м'яким рухом руки запалив їх своїм полум’ям. Троянди одразу відповіли на магію, спалахнувши яскравими вогниками, що не спалювали їх, а лише створювали ілюзію полум’я, яке охопило пелюстки. Світло від «вогняних» троянд поступово поширилося по всьому саду, додаючи йому таємничості й чарівності.

— Це сад «Палаючих троянд», — пояснив Каелдір. — Хоч ви завжди були і будете шанованими гостями замку, але, якщо не помиляюсь, у цій частині саду ще не бували.

— Так, це правда, — підтвердила Міленна, і, в той час як гості заворожено споглядали за цим видовищем, Алістра помітила, як її сестра не могла відірвати погляду від Каелдіра. Це викликало у неї незрозуміле почуття тривоги, але вона не надавала йому значення. — Усі троянди так реагують на магію?

— Кажуть, що коли Іґнісмар залишив цей світ, його тіло обплели саме ці троянди. Вони наповнились силою першопредка і тому, ніби відповідають, коли магія кличе їх. З іншими так не вийде, — пояснив далі Каелдір.

Алістра підійшла ближче до квітів, щоб роздивитись їх. Вона провела долонею біля вогню, огортаючи квітку. Доторкнутися не наважилася, але магія ніби відчувалася на відстані й тяглася до її долоні. Ні, магія Алістрі чи іншим драконицям була недоступна, та все ж, їй здалося, що вона може взяти її в руки, змінити форму чи перенести з квітки на квітку.

— Так гарно! — Міленна була у захваті. — Володарю, ваша магія неймовірна!

— Хо-хо, дівча, ти йому лестиш. — відповіла Елісандра.

Міленна відчула, як її серце стискається від болю, коли Каелдір не відреагував на її слова. Вона старанно підбирала комплімент, проте її голос, здавалося, розчинився в повітрі, не дійшовши до його вух. Її очі знову втупилися в нього, сподіваючись на хоча б короткий погляд, але він дивився на свою дружину.

Насолоджуючись магічним видовищем, гості обмінювалися захопленими поглядами та коментарями, але Міленна не могла відірвати своїх думок від Каелдіра Вона відчула, ніби весь світ навколо перестав існувати, залишивши її саму наодинці з цим неприємним відчуттям відчуженості.

— Мені… мені треба прогулятись. — Батьки запитально глянули на доньку. — Хочу побільше подивитись на квіти, — швидко пояснила Міленна і відразу направилась вздовж стежки, боячись, що її зупинять.

— Я піду разом із нею, — запропонувала  Алістра.

Алістра поспішила за сестрою, відчуваючи наростаючу тривогу. Вона не могла зрозуміти, що саме турбувало Міленну, але не могла залишити її одну в такому стані.

Вона наздогнала сестру біля невеликого озерця, яке ще освітлювалось останніми променями сонця. Міленна присіла навпочіпки  на краю берега і дивилась на воду, жбурляючи камінці.