1. Обітниці

Темрява ночі розривалася яскравими відблисками вогню, що здіймалися в небо. Столиця клану Вогняні Крила святкувала весілля свого вождя, Каелдіра. Вогняні факели освітлювали величні стіни фортеці, створюючи танцюючі тіні на каменях. Фортеця, збудована з чорного базальту, виглядала велично і неприступно. Високі вежі піднімалися до неба, а на їх вершинах палали вогні, що символізували силу і міць клану.

Алістра стояла поруч із ним, одягнена в червону сукню, що сяяла золотими візерунками, немов полум'я.Її розплетене волосся прикрашав червоний головний убір, а довге, хвилясте світле волосся спадало на плечі, створюючи ефектний контраст з яскравим вбранням.

Каелдір був одягнений у довгу вишиту сорочку з орнаментами, що символізували силу та мудрість. Якщо ж кольори нареченої червоні, то одяг нареченого був у темно-синього забарвлення із золотою вишивкою.

Жрець подав Каелдіру чашу, на якій були вигравіювані слова древньої мови драконів. У чаші була вода не природнього блакитного кольору, яка постійно рухалась непомітно для людського ока. Це вода життя. Вважалось, що коли двоє людей її вип'ють, то будуть зв'язані ниткою правди, яка розкриє їх найбільші секрети один одному. Молодятам же її давали, як символ того, що вони стануть одне цілим, однією сім'єю, тож вони мали повністю відкритись, ніби показати, що вони чесні тілом і розумом один перед одним. 

— Я розумію, що цей шлюб — лише формальність. — спокійно сказав Каелдір, перериваючи тишу. 
Алістра усе не зводила очей з вогню в каміні. Хоч кімната і була теплою, вона усім тілом відчувала холод. Мабуть тому, вона не хотіла зустрічатись поглядом зі своїм майбутнім чоловіком, бо очікувала побачити там лише кригу. І як цей чоловік міг називатись володарем вогняних драконів? Вона мовчки слухала його далі. 
— Ні ти, ні я цей шлюб не обирали. Та є певні... звичаї. — Каелдір намагався говорити м'якше. — Ми не будемо змушені грати ролі, які нам не до душі. Ти можеш жити своїм життям, і я не буду тебе турбувати.
Алістра підняла очі, здивовано поглянувши на нього. Вона не очікувала такої пропозиції від чоловіка, якого всі вважали безжалісним. 
Це була перша їх зустріч, відколи жерці обрали Алістру на роль дружини володаря клану. Дівчина жила в очікуванні цього моменту, але ніхто не знав, чи дійсно оберуть саме її, а може Дракон Вогню вкаже на іншу претендентку.

На вівтарі з каменю, вогонь яскраво палав, коли Каелдір і Алістра підійшли для принесення клятв. Вожді клану йшли на зустріч один одному з очима, наповненими важким розумінням обов’язку. Кожне слово їхньої клятви було схоже на обіцянку, що з часом згасне в попелі.

У повітрі витав запах пряних трав, які палали у вогняній чаші. Вогонь та трави були невід’ємними частинами будь-якого обряду. Алістра вловлювала їх аромат, щоб спробувати втамувати свій неспокій, та все ж не зводила очей з чоловіка:

— Я, Каелдір, син першопредка Іґнісмара, обіцяю захищати і берегти тебе, Алістро, навіть коли полум'я моїх предків згасне. — Голос Каелдіра звучав впевнено, ніби він дійсно готовий присвятити всього себе цим відносинам, ніби ще вчора не було розмов про окреме життя.

— Я, Алістра, нащадок стародавніх, обіцяю прийняти цей союз з честю і гідністю. Я буду твоєю опорою у всіх випробуваннях, що чекають нас попереду. — Вона повторила завчені слова, які лунають щоразу перед жрецями, аби засвідчити своє бажання шлюбу та вірності.

Гості зайнялись плескати та викрикувати «Ура!», «Щастя молодим!», «Вічного вогню кохання!». Батьки молодят також раділи, їх переповнювала гордість за таку вдало підібрану пару. Тільки сестра Алістри стримувала сльози, та в унісон із гостями хлопала.

«Чи усі шлюби вождів такі? З домовленостями, без емоцій, лише вигода». — думала Алістра. Хоч вона сама є нащадком стародавнього клану, який шанувався своїми практичними навичками, а чоловіки завжди були мудрими порадниками вождів. Але про свою сім’ю Алістра могла згадати лише хороше, її дитинство було сповнене радощами та теплом, чого вона не могла сказати про майбутнє життя з Каелдіром.

— Але мене навчали бути дружиною вождя, вести справи замку, бути розпорядницею. — Алістра все ще відчувала труднощі у спілкуванні з ним. Він тут головний і усе буде так, як він того захоче. Та все ж вона старалась аби її голос не тремтів.

— Так, але я не змушуватиму тебе бути поруч, коли ти цього не бажаєш, — сказав Каелдір. Він сидів навпроти неї, цього разу без розкішних убрань, просто в повсякденному одязі, з легким натяком на втомленість у голосі. — Також ти матимеш свої окремі покої і не зобов’язана бути присутньою на спільних заходах. Найкраще, що ти зможеш зробити — це жити своїм життям і не доставляти мені клопотів.
Останні слова ще раз пролунали в голові Алістри. Вона зітхнула з полегшенням, але всередині відчувала дивний холод, який не могла пояснити. Чому ця свобода раптом здавалася пасткою? З одного боку вона мала б почати нове життя і діяти, як їй заманеться, але це також означало стати прикрасою замку, гарним доповненням Вогняних Крил.

Вислухавши обітниці, гості зібралися навколо для традиційного весільного танцю. Каелдір подав руку Алістрі, і вона прийняла її з примиренням. Гості із захопленням споглядали, як дві фігури рухаються в такт музиці. Рухи пари були бездоганно точними, наче повторення давно відомого ритуалу, але між ними не було жодної іскри, лише відчуженість.

У ніч перед весіллям, Алістра стояла біля вікна своєї кімнати, дивлячись на небо, що темніло. "Можливо, ми все ж знайдемо спосіб співіснувати," — сказала вона сама собі, але в голосі було мало впевненості. Вона знала, що цей шлюб відкриває перед нею двері до світу, якого вона ніколи не бажала, але від якого не могла втекти.