Попіл Забутих богів

Попіл Забутих Богів

розділ 1: Замовлення на мертвеця

Чорний дим із гігантських труб Нью-Арка повз по небу, наче жива масляниста істота, повністю зжираючи світло далеких зірок. Кай стояв на вузькому залізному карнизі під мостом, вдихаючи звичний коктейль із гару, сірки та дешевого тютюну. Під його ногами, десь за п'ятдесят метрів унизу, з глухим залізним гуркотом нісся броньований урядовий поїзд. Його локомотив, що працював на концентрованому «Ефірному Струмі», плювався в темряву фіолетовими іскрами, які на мить вихоплювали з темряви обличчя найманця.

Кай поправив на плечі важку парову рушницю. Йому було трохи за тридцять, але виглядав він на всі п'ятдесят. Обличчя перетинали дрібні зморшки, а в сірих очах застигла втома людини, яка надто багато бачила в інквізиторських підвалах. Але найгірше ховалося під лівим рукавом його грубого шкіряного плаща. Кай судорожно стиснув і розтиснув ліву долоню. Пролунав глухий, сухий скрегіт металу. Іржа плоті. Магічна хвороба, яку він підхопив на службі, вже випалила тридцять відсотків його тіла, перетворивши живу руку на важкий протез із темно-сірого заліза. Кожен рух пальців відгукувався тупим болем у плечі, нагадуючи, що його власний годинник невблаганно цокає. Коли іржа дійде до серця, він просто перетвориться на нерухому залізну статую.

Сьогоднішній контракт мав стати його квитком на порятунок. Таємничий механік із Нижніх Тенет пообіцяв йому експериментальні ліки в обмін на одну просту, але смертельно небезпечну послугу. Потрібно було перехопити цей поїзд і викрасти особливий вантаж із третього секційного вагона. В офіційних документах уряду вантаж значився як «Об'єкт 0-Німа», але замовник натякнув, що йдеться про живу істоту.

— Поїзд заходить у тунель через тридцять секунд, Кай, — прохрипів у маленькому мідному навушнику голос замовника. — Якщо не стрибнеш зараз, наступного шансу не буде. Інквізиція дізнається про зникнення об'єкта вже на першій станції.

Кай не відповів. Він лише сильніше насунув на очі капелюх і перевірив клапан тиску на рушниці. Стрілка манометра тремтіла в червоній зоні. Коли локомотив порівнявся з мостом, найманець відштовхнувся від карниза і полетів униз.

Удар об дах броньованого вагона ледь не вибив із нього дух. Залізна рука Кая з диким скреготом проорала обшивку, залишаючи глибокі борозни та висікаючи сніп іскор, але це допомогло йому втриматися на шаленій швидкості. Поїзд якраз влетів у вузький кам'яний тунель, і простір навколо звузився до гуркоту та спалахів фіолетового неону.

Не гаючи жодної секунди, Кай підповз до круглого люка аварійного виходу. Металеві пальці лівої руки з легкістю зірвали засув, наче той був зроблений із гнилого дерева. Найманець зазирнув усередину. Вагон був освітлений тьмяними лампами ефірного струму. У самому центрі, в оточенні складної системи труб та манометрів, стояла вертикальна залізна клітка. А всередині неї, прикута ланцюгами за зап'ястя, сиділа тендітна дівчина в порваній білій сукні. Її довге сріблясте волосся закривало обличчя, але навіть так Кай відчув, як від неї віє дивною, чистою магічною силою, яка зовсім не була схожа на брудний, токсичний струм міських заводів.

Кай скочив усередину вагона, тримаючи рушницю напоготові. Дівчина повільно підняла голову. Її величезні, абсолютно білі очі без зіниць подивилися прямо на найманця. Вона не могла говорити — на її шиї висів важкий залізний нашийник із рунами німоти, але Кай чітко почув у своїй голові її ментальний, чистий голос:

«Ти прийшов убити мене, чи повернути в машину?»

Розділ 2: Німа Жива

Кай застиг на місці, міцно стискаючи руків'я рушниці. Ментальний голос дівчини прозвучав у його свідомості настільки чітко, що на мить заглушив навіть дикий гуркіт коліс поїзда під підлогою. Він звик до криків боржників, до сухих наказів командування та шипіння парових поршнів, але цей звук... він нагадував шелест трави, якої в Нью-Арку ніхто не бачив уже сто років.

— Я прийшов забрати тебе, — похмуро відповів Кай, роблячи крок до клітки. Його важкі чоботи застукали по залізних пластинах підлоги. — За тебе добре заплатили. Хто ти така і чому Інквізиція везе тебе під такою охороною?

Дівчина не відповіла вголос. Вона лише злегка поворухнулася, і важкі ланцюги, що зв'язували її руки, жалібно задзвеніли. На її блідих зап'ястях виділялися криваві садна від грубого металу. Вона знову спрямувала свій неземний, позбавлений зіниць погляд на найманця, і в його голові знову спалахнула чужа думка, оповита глибоким смутком:

«Мене звати Аеліс. Я остання з тих, кого ваші предки називали Німими Живими. Ми були голосом тих, хто створив цей світ. Тепер ваші лідери везуть мене до Головного Реактора. Вони хочуть розкрити мої вени, щоб пустити мою кров у загальну мережу міста. Наш Перший Бог помирає в підземеллях, і без моєї сили ваші машини заглухнуть уже через тиждень.»

— Мені байдуже до ваших богів і машин, — відрізав Кай, підходячи впритул до залізних ґрат. — Моє завдання — доставити тебе замовнику.

Він підняв свою ліву, уражену іржею руку і вхопився за масивний замок клітки. Металеві пальці напружилися, поршні в його плечі зашипіли, випускаючи цівку гарячої пари. Зі страшним тріском замок розлетівся на шматки. Кай рванув залізні двері на себе і зайшов всередину клітки.

Коли він наблизився, щоб перерубати ланцюги на її руках за допомогою ритуального кинджала, Аеліс раптово подалася вперед. Вона не спробувала втекти чи вдарити його. Замість цього вона обережно, майже невагомо торкнулася своїми тонкими, теплими пальцями його залізної лівої руки, прямо біля кордону, де метал вростав у живу плоть Кая.

Тієї ж миті найманець скрикнув і ледь не впав на коліна. Через його руку пройшла потужна хвиля чистої, прохолодної енергії. Дикий біль від іржі плоті, який мучив його щодня протягом останніх трьох років, раптово зник. Кай із подивом подивився на свою залізну руку: темно-сірий, пористий метал на його передпліччі під її пальцями став гладким, світлим і наче очистився від токсичного нальоту. Іржа, яка повільно просувалася до його ліктя, відступила назад на кілька сантиметрів.