Розділ 13

Сьогодні на обід я вирішила сходити в лікарню до Броніслава Даниловича. На вході мене зустріла молода дівчина на рецепції, яка попросила показати документ.

— Ваш паспорт, будь ласка.

Я почала обшукувати сумку, але ніяк не могла знайти. Я ж ніби мала його при собі... Чи ні? Чорт би його побрав, з книжечкою такого не було, придумали цю id-картку. Вона маленька, слизька, постійно десь губиться. Обшукавши сумку, знайшла лише ксерокопію.

— Ось копія, — я простягнула їй папірець, намагаючись не показувати свій внутрішній хаос.

Дівчина уважно подивилась на мене, потім на копію, і нарешті кивнула.

— Проходьте.

Я пройшла в палату, і перше, що впало в очі, — це те, як жваво виглядав Броніслав Данилович. Він сидів у ліжку, обіпершись на подушки, з книжкою в руках і чашкою чаю на столику поруч. 

— Злато, — його голос був трохи хрипким, але впевненим. — Нарешті. Я вже думав, що ти забула про мене.

— Що ви, Броніславе Даниловичу, — усміхнулася я, підійшовши до його ліжка. — Не так просто позбутися мене. Як ви себе почуваєте?

— Нудьгую. Ти ж не прийшла просто так? — примружив очі Броніслав Данилович, схиливши голову.

— Ви мене надто добре знаєте, — я мимоволі кривлюся, усміхаючись. — Знаєте, я хотіла запитати щодо відрядження... Чи варто посилати Іллю? Можливо, краще дозволити це зробити Федору Сергійовичу.

— Федору вже сімдесят п’ять років, — він зітхнув, ставлячи чашку на столик, й закриваючи книгу. — У нього старі погляди, він давно не відповідає вимогам часу. Йому давно пора на пенсію. Чи ти сумніваєшся в Іллі? Як він справляється?

— Він доволі розумний, мабуть, увесь у вас, — всміхаюся, помічаючи, як Броніслав Данилович вдоволено злегка киває.

— Тоді чому ти не хочеш, щоб він їхав?

Я на секунду замислююся. Відповідь очевидна, але сказати її вголос — це ніби підтвердити, що я хвилююся більше, ніж маю.

— Знаєш, Ілля завжди був у своєму світі. Вже в дитинстві, коли інші діти гралися з іграшковими автомобілями, він збирав їх по запчастинах і переробляв так, щоб вони їхали швидше. Пізніше, ще підлітком, він зумів переконати сусіда віддати стару «Волгу», і за кілька місяців перетворивши на машину, яку потім продали втридорога. У нього інженерна освіта, хоча більшість людей цього не знають. Та й сам він не любить про це говорити. Він закінчив університет із відзнакою, але замість того, щоб піти працювати в корпорацію, відкрив власну мережу СТО. Так, Автомобілі, двигуни, перегони… Це його стихія. Але це не означає, що він не здатний взяти на себе щось більше.

— Звичайно, я не ставлю під сумнів його здібності, — швидко відповіла я, відчуваючи, як кров приливає до обличчя.

— Злато, — його голос став серйознішим, але м’яким. — Ілля не лише "хлопець із СТО". Він багато думає, але при цьому вміє приймати рішення і діяти. У цьому він весь в Аделію, свою маму.

Я помітила, як його обличчя на мить стає м’якшим, коли він згадує дружину.

— Я довіряю йому, так довіряю й тобі.

— Мені приємно це чути, — я трохи здивовано зводжу брови.

— Ти знаєш, Злато, іноді ми самі собі найбільші вороги. Тому що боїмося довіряти. Не тільки іншим, а й собі.

— Це правда, — тихо відповіла я.

Броніслав Данилович усміхнувся.

— Хай там як, — додав  він, — Ілля вирушить у відрядження, і ти разом з ним. Якщо хочеш, щоб усе пройшло без проблем, підтримай його. Зі своїми здібностями, я впевнений, ви впораєтеся. Разом. Пам’ятаєш?

Я киваю. Разом… Слово зависло в повітрі, як незбережений файл у моїй улюбленій IDE перед раптовим відключенням електрики. Небезпечно і змушує нервувати.

— Добре, Броніславе Даниловичу. Підтримка включена, як режим налагодження.

— Ось і чудово. А тепер іди, бо ти мене вже втомила, — сказав він, відкидаючись назад на подушки.

— І це я ще нічого не робила, — я пирхнула, обпершись об дверний косяк.

— Мені шкода твого майбутнього чоловіка, — сказав він з таким виразом, ніби насправді переймався його долею.

Я сміюся, відштовхуючись від дверного косяка.

— Я вже говорила, що не збираюся виходити заміж.

Броніслав Данилович злегка хитає головою, як старий мудрець, який чув це від багатьох і неодноразово.

— О, Злато, не говори "ніколи". Це життя — воно любить підставити підніжку саме тоді, коли ти впевнено проголошуєш свої принципи. І що це в тебе за шапка така? Ніколи не бачив, щоб ти носила їх. 

Я мимоволі поправила шапку, відчуваючи, як її край трохи натискає на вуха. Не говорити ж йому, що це купив Ілля. Я відкашлялася, намагаючись виглядати природно.

— Та так, вирішила, що пора змінити стиль, — відповіла я, відмахуючись.

Довіряй собі, довіряй іншим. Просто, правда? Як два плюс два. Але в житті це більше схоже на рівняння з трьома невідомими й множиною дужок.

***

— Перший раз бачу у тебе безлад, — хихикає Еля, розтягнувшись на моєму ліжку, ніби це її особистий диван у кімнаті відпочинку.

— Дуже смішно, — бурчу я. — Ти взагалі допомагати збираєшся чи просто прийшла посміятися?

— Ой, Злато, — вона театрально зітхає. — Ти мене знаєш. Я більше надихаю, ніж допомагаю.

Я закочую очі й знову пірнаю в глибини шухляд. Усі ці чеки, старі записники, навіть невідомо звідки взятий квиток на концерт трирічної давнини — але жодного натяку на мій паспорт.

— Знаєш, це вже якийсь рекорд, — Еля підіймає брову, грайливо спостерігаючи за моїми метушливими пошуками. — Хто б міг подумати, що Злата "ідеальний порядок" Целуйко взагалі здатна щось загубити?

— До речі... — кажу, продовжуючи перевертати речі на столі в пошуках паспорта.

— Що, Злато? — Еля злегка зацікавлено повертає голову, підпираючи підборіддя рукою.

— Я дала Іллі твій номер, — кажу, намагаючись вимовити це якнайспокійніше. — Він тобі випадково не дзвонив?

— Гм... Перепрошую, — вона раптом починає голосно сміятися, майже захлинаючись. — Але навіщо?

Я спиняюсь і кидаю на неї погляд.