Розділ 12

— Я досі вважаю, що це жахлива ідея, — бурмочу, шнуруючи ковзани й кидаючи недобрий погляд на Іллю. Він уже впевнено стоїть на льоду й простягає мені руку, сяючи, мов новорічна гірлянда.

— Ти повторюєш це вже десять хвилин. Може, час змиритися?

— Змиритися з тим, що я зараз гепнуся посеред ковзанки, а ти реготатимеш? Блискуча перспектива! — пирхаю у відповідь.

— Реготатиму? Я тут, щоб тебе підтримувати.

— У прямому чи переносному сенсі?

— У прямому, звісно. Якщо надумаєш падати ефектно й драматично, обіцяю підстрахувати, — він нахиляється ближче, перехоплюючи мій погляд. — Хай там що, я тебе втримаю.

Я закочую очі, проте всередині щось невловимо теплішає.

Навколо щебечуть діти, сміються дорослі, а хтось, такий самий нещасний, як і я, відчайдушно чіпляється за бортик, намагаючись зберегти рівновагу. Роблю обережний крок на лід — і ноги миттєво роз’їжджаються в різні боки.

— Ох ти ж, зараз впаду! — скрикую, обома долонями вчіплюючись у передпліччя Іллі.

— Тримайся! — весело відгукується він і притягує мене до себе, допомагаючи знайти точку опори. — Перший раз завжди лячно. Готова?

— Ні. Але коли це тебе зупиняло? — бурчу, невдоволено зводячи брови.

— Тоді почнемо повільно.

Він плавно ковзає спиною вперед, обережно тягнучи мене за собою. Я зосереджено дивлюся під ноги й намагаюся не розпластатися на льоду, хоча від дикої напруги вже ниють усі м’язи.

— І як я взагалі вплуталася в цю авантюру? — бубоню собі під ніс, крадькома косячись на вихід.

— Бо я тебе переконав. Або зачарував. Ще не вирішив, що саме спрацювало.

— Швидше, я просто втратила розум, — відрізаю. Хто взагалі спочатку відгодовує людину в кав’ярні, а потім тягне на такий екстрим? Хоча, правду кажучи, від соковитого стейка я б і зараз не відмовилася.

— Ти стоїш на ногах, Злато. Це вже половина успіху, — вимовляє Ілля, схиляючись до мого обличчя.

Його подих гарячий, із виразними нотками кориці від шоколаду, який він нещодавно пив. Швидко відводжу очі, але навіть посеред цього льодового хаосу гостро відчуваю, як надійно й міцно тримають мене його пальці. Мимоволі ловлю себе на думці, що цьому чоловікові можна довіряти. І тієї ж миті подумки даю собі ляпаса за таку наївність.

Роблю несміливий рух уперед, намагаючись наслідувати його легкість. Марна справа — грації в мені нуль. Зараз я більше нагадую переляканого пінгвіна на слизькому схилі.

— Непогано, — хвалить Ілля, і від цього низького, схвального тону в грудях щось солодко стискається. — Ще раз. Відчуй, як лід сам веде тебе вперед.

— Лід мене нікуди не веде. Він хоче мене вбити!

Ілля тихо сміється й зачіпає якусь невидиму струну всередині мене. Намагаюся ігнорувати те, наскільки близько він стоїть і як його теплий подих лоскоче мою щоку.

— Гаразд, спробуймо ще, — він м’яко коригує мою поставу, торкаючись талії. — Постав ноги трохи ширше. І без паніки. Я поруч.

Слухняно виконую інструкції, хоча серце калатає десь у горлі, наче перед стрибком із парашутом.

— Просто довірся мені, — шепоче майже інтимно, і я необачно піднімаю вії. Його погляд — темний, бездонний, як ніч. І вкрай небезпечний. Щоки миттєво спалахують жаром, тож я поспіхом опускаю очі.

Рухаємося повільно, крок за кроком. Я все ще мертвою хваткою тримаюся за нього, проте поступово тіло звикає до ковзанів. Ілля не відходить ні на мить: жартує, підбадьорює, говорить так легко й невимушено, ніби ми знайомі цілу вічність. Зовсім збиває з пантелику.

— От бачиш? — у його голосі звучить м’яка впевненість. — У тебе чудово виходить.

— Навіть не спитаєш, чому я плакала? — раптом зривається з моїх губ. Сама не розумію, навіщо порушую цю тему.

— А ти розповіси?

— Ні.

— Тобі легше? 

Спочатку мені здавалося, що ця витівка з ковзанкою — черговий спосіб познущатися. Але зараз, вдивляючись у його серйозне, уважне обличчя, я усвідомлюю, як сильно помилялася. Невже він з усіма такий?

У школі я мала схожого друга. Той умів розсмішити будь-кого, витягнути з найчорнішої меланхолії та подарувати відчуття власної винятковості. А згодом я помітила, що він роздає це тепло кожній зустрічній, бо така вже його природа — бути чарівним для всіх. Дивлюся на Іллю й гадаю: це щира турбота чи просто вроджена звичка рятувати всіх підряд?

Повз нас із галасом та сміхом проноситься зграйка дітей. Я на секунду відволікаюся — і раптом один із малих на повній швидкості зачіпає лезо мого ковзана.

— Обережно! — зойкаю, але вже запізно.

Ноги вислизають з-під мене. Втрачаючи опору, я інстинктивно тягну Іллю за собою. Він не встигає втриматися, і за мить ми разом летимо на лід. Падіння виходить надто стрімким, ми зіштовхуємося так близько, що...

Я немов кам’янію, відчуваючи на своїх губах його — такі теплі та напрочуд м'які. Світ навколо раптом втрачає звук. Він настільки близько, що мій погляд вихоплює найменші деталі: аж до крихітної, ледь вловимої іскринки на дні його карих очей у густому обрамленні темних вій.