Розділ 12

— Я все ще думаю, що це погана ідея, — бурмочу, зав’язуючи ковзани й кидаючи недобрий погляд на Іллю, який уже стоїть й простягає мені руку, сяючи, як новорічна гірлянда.

— Ти вже десять хвилин це повторюєш. Може, час змиритися?

— Змиритися з тим, що я зараз розтягнуся посеред льоду, а ти будеш сміятися? Чудова ідея! — фиркаю.

— Сміятися? Я тут, щоб підтримувати тебе.

— У прямому чи переносному сенсі?

— У прямому, звісно. Якщо ти вирішиш упасти драматично, можу й підстрахувати, — він нахиляється ближче, щоб перехопити мій погляд. — Що б не сталося, я триматиму тебе.

Я закочую очі, але всередині щось невловимо тепліє.

Діти щебечуть, дорослі сміються, хтось, як я, намагається тримати рівновагу, тримаючись за бортики. Я роблю обережний крок на лід і відчуваю, як ноги починають їхати в різні боки.

— Ох ти ж, зараз впаду! — вигукую, хапаючись за руку Іллі обома руками.

— Тримайся! — весело відповідає він, притягуючи мене ближче, щоб я змогла знову знайти рівновагу. — Перший раз завжди страшний. Готова?

— Ні, але це тебе ніколи не зупиняло, — відказую я, невдоволено хмурячись.

— Тоді почнемо повільно, — він починає рухатися назад, тягнучи мене за собою. Я зосереджено намагаюся не впасти, хоча всі м'язи вже болять від напруження.

— Як ти взагалі на це погодилася? — бурмочу собі, крадькома озираючись на вихід.

— Бо я тебе переконав. Або зачарував. Не знаю, що спрацювало.

— Скоріше, я була не в собі, — випалюю я.

Хто спочатку годує, а потім тягне на таку активність? Хоча, ще від стейка я б не відмовилася.

— Ти стоїш, Злато. Це вже половина успіху, — каже він, нахиляючись ближче. Його подих теплий, і я чітко відчуваю аромат кориці від гарячого шоколаду, який він пив у кафе.

Я відвертаю погляд, але навіть у цьому хаосі не можу не відзначити, як його рука тримає мене — впевнено, сильно. Мимоволі думаю, що йому можна довіряти. А потім швидко себе картаю за це.

Роблю обережний рух вперед, намагаючись копіювати його плавні рухи. Але нічого плавного в моїх рухах немає — я схожа на пінгвіна, який вперше в житті став на ковзани.

— Непогано, — хвалить Ілля, і я відчуваю, як у мене всередині щось стискається від цього похвального тону. — Ще раз. Відчуй, як лід "тягне" тебе вперед.

— Лід мене не тягне. Він мене лякає!

Ілля тихо сміється, і цей звук, глибокий і затишний, ніби торкається чогось у моїй душі. Я намагаюся не звертати уваги на те, як близько він стоїть, як його тепле дихання ледь торкається моєї щоки.

— Гаразд, ще раз, — каже він, трохи підправляючи мою позу. — Постав ноги трохи ширше. І не панікуй. Я тут.

Я роблю те, що він каже, хоча серце калатає так, ніби я зібралася стрибати з парашутом.

— Ти повинна довіритися, — його голос звучить тихо, майже м’яко, і я мимоволі ловлю його погляд. Глибокий, як ніч. І небезпечний. Я відчуваю тепло в щоках і швидко опускаю очі.

Ми рухаємося повільно, крок за кроком. І хоч я все ще не відпускаю його руку, відчуваю, що потроху починаю звикати. Ілля весь час поруч, він жартує, заспокоює, його голос звучить так, ніби ми давно знаємо одне одного. І це дивно.

— От бачиш? — його голос м’який, але водночас упевнений. — У тебе виходить.

— Ти не спитаєш, чому я плакала? — раптом запитую я, сама не знаючи, чому це виривається з моїх уст.

— А ти розкажеш?

— Ні.

— Тобі стало легше? — його голос прозвучав майже нечутно, але щось у ньому змусило мене підняти голову.

Я думала, що він просто знущається наді мною, коли тягнув на каток. Але тепер, коли його очі уважно дивилися на мене, я розуміла, що помилялася. Він зі всіма такий?

У школі в мене був такий друг. Він умів усіх розсмішити, витягти з найгіршого настрою, зробити так, що ти почувався важливим. Але потім я бачила, як він так само підтримував інших, і розуміла, що це просто його природа. Він був чарівним зі всіма.

Тепер я дивлюся на Іллю й думаю: чи він такий самий? Чи це його природна доброта?

Повз нас пробігає гурт дітей, сміх яких наповнює ковзанку. Я відволікаюся, щоб краєм ока побачити, як один із них зачіпає мене.

— Обережно! — вигукую, але вже пізно.

Мої ноги підкошуються, я зойкаю й інстинктивно тягну Іллю за собою. Він не встигає втримати рівновагу, і за мить ми вже падаємо на лід, зіштовхуючись так близько, що...

Я завмираю, відчуваючи його губи, такі теплі та м’які на своїх. Все стає глухим. Його обличчя так близько, що я можу розгледіти навіть найменші деталі — крихітну, майже непомітну світлу плямку на карих глибинах його очей, обрамлених густими, темними віями.

Я широко розплющую очі, усвідомивши позицію. Ілля здається приголомшеним не менше за мене. Його груди під моїми долонями підіймаються й опускаються від швидкого дихання.

Секунди тягнуться, як вічність. Його руки все ще тримають мене, одна обережно обіймає за талію, а інша підтримує за лікоть. Усе моє тіло здається у вогні, і десь у животі тріпочуть метелики, які лише розростаються з кожним ударом серця. Я згадую, як він поцілував мене на тому клятому балу.

— Ох, — виривається у мене, коли, нарешті, мій мозок згадує, що таке слова. Це ледь чутний звук, але він ніби розриває закляття.

Ілля повільно відсторонюється, його погляд все ще прикований до мого. Його губи ледь помітно смикаються, ніби він намагається щось сказати, але не знаходить слів. Невелика зморшка утворюється між його бровами.

— Ем… Злато, я… — починає він, але я раптом відчуваю, що більше не можу витримати цього погляду.

— У мене… зустріч! — швидко кажу я, не даючи йому продовжити. Мій голос звучить трохи занадто голосно, майже панічно. — Так, точно, я забула, у мене зустріч! Мені треба йти!

Підхоплююся на ноги, ледь не падаючи знову, і швидко, наскільки це можливо на ковзанах, прямую до виходу, навіть не дивлячись на нього.

— Злато, зачекай, — намагається втрутитися Ілля, але я вже рушаю до виходу.

— Дякую за урок! — кидаю через плече, ледве стримуючи тремтіння в голосі. — Побачимося!