Розділ 10

В Іллі з’явилася дурна звичка підвозити мене додому на своєму чотириколісному «монстрі», тож сьогодні я вирішую пересидіти в туалеті, доки він нарешті не поїде з офісу. Зиркаю на наручний годинник: я стирчу тут уже пів години, нервово перераховуючи кахлі на стіні.

Чи поводжуся я нерозумно й по-дитячому? Безумовно.

Нарешті наважуюся вийти зі схованки. Намагаюся триматися якомога невимушеніше, але тільки-но переступаю поріг, як на плечі важко лягають чиїсь долоні.

— Злато, у тебе проблеми зі шлунком? — голос Іллі звучить настільки серйозно, що на мить я майже вірю в його щиру турботу.

Завмираю на місці й повільно обертаюся, зиркаючи на нього спідлоба.

— Ви що, чатували під дверима?

— Звісно, ні, — Ілля має вкрай самовдоволений вигляд. — Але пів години у вбиральні — це вже тривожний дзвіночок. А раптом час викликати швидку? Хіба я міг ризикувати твоїм здоров’ям?

Закочую очі й швидко рушаю до виходу, проте він, ясна річ, не відстає. Підошви його туфель лунко вистукують порожнім офісним коридором. Намагаюся ігнорувати цей звук і пришвидшую крок.

— Ти ж знаєш, що так просто мене не спекаєшся, — заявляє він із підкресленою впевненістю.

— Чудово. Тоді принаймні помовчте, — кидаю через плече, навіть не приховуючи сарказму.

— Але ж без моїх коментарів ти знудишся, — не вгамовується бос, легко підлаштовуючись під мій темп.

За ці чотири дні спільної роботи я засвоїла одне залізне правило: Ілля завжди знайде що сказати. Здається, його язик працює швидше за мій мозок.

— Твоя сумочка сьогодні важить, як мішок цементу. Що ти там носиш, цеглу?

Різко гальмую, через що він ледь не налітає на мене зі спини. Коли розвертаюся, його обличчя опиняється значно ближче, ніж я розраховувала, і це миттєво збиває з пантелику. Опускаю очі й лише тепер помічаю в його руках свою куртку та сумку — схоже, встиг прихопити з мого робочого місця, поки чекав.

— Ілле… Броніславовичу, — починаю крижаним тоном, який мав би одразу остудити його запал, але натомість він лише ледь схиляє голову, не відриваючи від мене уважного погляду.

— Так? — його голос стає м’якшим, майже грайливим, і я відчуваю, як до щік зрадницьки приливає жар.

Він справді так розпинається лише заради того клятого номера Елі? Дивак, та й годі.

Глибоко вдихаю, намагаючись зібрати думки докупи, проте його прицільний погляд буквально пропалює дірки в моєму самовладанні. Ілля подається ще трохи вперед, немов підштовхуючи до відповіді:

— То що ти хотіла сказати, Злато?

Нервово облизую пересохлі губи й ненароком помічаю, як його зіниці на секунду темніють, затримуючись на цьому русі. Чорт.

— Хотіла сказати… що ви…

— Ну ж бо…

— Мене не треба сьогодні підвозити. Я їду на зустріч із батьком, мені зовсім в інший бік.

— Все одно підвезу, — відрізає він так, ніби це навіть не обговорюється.

— Ви ж щойно чули: мені в протилежний кінець міста! — намагаюся додати голосу твердості, хоча всередині вже закипає роздратування.

— І що з того? Я можу змінити маршрут, Злато.

— Це абсолютно нелогічно, — мовлю, з останніх сил зберігаючи спокій.

— Нелогічно? — Ілля скептично вигинає брову, наче я зморозила цілковиту дурницю. — Ні, нелогічно — це пів години переховуватися в туалеті, щоб утекти від мене, а потім удавати, ніби нічого не сталося.

Кам’янію. Він явно насолоджується тим, що спіймав мене на гарячому.

— Я не переховувалася, — бурмочу тихо, хоча ми обоє чудово знаємо, що це нахабна брехня.

— Злато, — він трохи нахиляє голову, зводить темні брови і дивиться на мене якось напрочуд проникливо. Ну до чого ж красивий гад. — Можливо, через те, що мені подобається «порпатися в машинах», — він показує в повітрі пальцями лапки, — ти маєш мене за дурня. Але я далеко не дурень.

— Я так не вважаю, — відповідаю сухо, ховаючи розгубленість.

— Ходімо, — коротко кидає він і крокує до ліфта.

Його настрій змінюється швидше за квітневу погоду. Ще хвилину тому сипав жартами й не замовкав ні на мить, а тепер мовчить, наче води в рот набрав. Мовчить, коли натискає кнопку виклику. Мовчить, доки кабіна спускається на паркінг. Мовчить навіть тоді, коли ми сідаємо в салон. Лише заводячи двигун, коротко питає адресу. Невже образився?

Судомно ковтаю повітря, думаючи про пункт призначення, і все тіло миттєво дерев’яніє. Пальці до білих кісточок стискають ремінець сумки, щелепи зводить, мов у лещатах. Через цю внутрішню паніку я навіть забуваю боятися його шаленої манери водіння.

І ось раптом, поки я вдивляюся у вікно, машина різко зупиняється біля знайомого під’їзду. Погляд чіпляється за масивні вхідні двері.

— Дякую, що підвезли, — вимовляю суто на автоматі.

— Нема за що, — глухо озивається Ілля. На мить здається, що він хоче додати ще щось, але стримується. — До завтра, — кидає коротко.