Розділ 10

У Іллі з'явилася дурна звичка підвозити мене на своєму "монстрі", тому сьогодні я вирішила відсидітися в туалеті, щоб дочекатися, поки він нарешті покине офіс. Дивлюся на годинник на руці — я вже просиділа тут пів години, нервово перераховуючи плитки на стіні.

Чи вчиняю я по-дурному та дитячому? Так.

Коли я нарешті наважуюся вийти з укриття, намагаюся виглядати максимально природно, але ледве переступаю поріг, як відчуваю на плечах чиїсь руки.

— Злато, у тебе проблеми зі шлунком? — голос Іллі звучить так серйозно, що я навіть на мить повірила, що він переймається.

Я завмерла, повільно повертаюся, дивлячись на нього з-під лоба.

— Ви що, стояли під дверима?

— Звісно, ні, — Ілля виглядав вкрай задоволеним собою. — Але… пів години в туалеті — це серйозно. Ну, а раптом треба викликати швидку? Як я міг ризикувати твоїм здоров’ям?

Я закотила очі й пішла до виходу, але він, звісно, не відстав. Його черевики гучно стукотіли об підлогу офісного коридору. Я намагалася не зважати, пришвидшуючи крок.

— Ти ж знаєш, що я не відстану, — проголосив він із підкресленою впевненістю.

— Чудово, тоді принаймні мовчіть, — кинула я через плече, навіть не намагаючись приховати сарказм.

— Але ж ти тоді знудишся без моїх коментарів, — продовжував він, підбираючи темп.

За ці чотири дні, що ми працюємо разом, я зрозуміла одну річ: Ілля завжди знайде, що сказати. Його язик, здається, працював швидше за мій мозок.

— Твоя сумочка сьогодні важить, як мішок цементу. Що там у тебе, цегла?

Я різко зупинилася, змушуючи його зіткнутися зі мною. Його обличчя виявилося ближче, ніж я очікувала, і це чомусь трохи збило мене з пантелику. Подивилася на його руки, і тільки помітила, що він тримає мою сумку та куртку.

— Ілля… Броніславовичу, — почала я тоном, що мав би його зупинити, але замість цього він лише нахилив голову, уважно дивлячись мені в очі.

— Так? — його голос став м’якшим, майже грайливим. Я відчула, як кров приливає до обличчя.

Він справді так старається через той номер? Якийсь дивний.

Я глибоко вдихнула, намагаючись зібратися з думками, але його пильний погляд буквально випалював дірки у моєму самовладанні. Ілля нахилив голову трохи ближче, ніби хотів підштовхнути мене до відповіді.

— Злато? Що ти хотіла сказати?

Я нервово облизала губи, ненароком помітивши, як його очі на мить затрималися на цьому русі. Чорт.

— Я хотіла сказати… що ви…

— Ну…

— Мене не треба сьогодні підвозити. Я зустрічаюся з батьком, мені в іншу сторону.

— Я тебе все одно підвезу, — заявив він так, ніби це було очевидно.

— Ви ж тільки що чули, що я їду в інший бік? — я спробувала додати в голос впевненості, хоча всередині вже почала дратуватися.

— І що з того? Я можу підлаштуватися, Злато.

— Це абсолютно нелогічно, — відповіла я, намагаючись залишатися стриманою.

— Нелогічно? — Ілля підняв одну брову, ніби я щойно сказала щось зовсім абсурдне. — Ні, нелогічно — це коли ти ховаєшся пів години в туалеті, щоб уникнути мене, а потім вдаєш, ніби все гаразд.

Я застигла. Він явно отримував задоволення від того, що зловив мене на гарячому.

— Я не ховалася, — відповіла я тихо, хоча ми обидва знали, що це неправда.

— Злато, — він нахилив голову, здвинув темні брови, і якось так мило подивився на мене. Гарненький гад. — Можливо, через те, що мені подобається «копатися в машинах», — він робить пальцями лапки, — ти вважаєш мене дурнем. Але я не дурень.

— Це не те, що я думаю, — відповіла я, намагаючись приховати роздратування.

— Ходімо, — коротко відповів він і попрямував до ліфта.

Його настрій змінювався швидше за весняну погоду. Ще кілька хвилин тому не замовкав, сипав жартами, а тепер мовчить, як вода в криниці. Мовчав, доки ми не доїхали до потрібного поверху. Мовчав, коли натискав кнопку виклику. Мовчав навіть тоді, коли ми сідали в машину. Лише тоді він заговорив, запитавши адресу. Може образився?

Я ковтнула повітря, згадуючи пункт призначення, і напружилася. Рука мимоволі стиснула ремінець сумки, щелепа затиснулась, як у лещатах. Я навіть не забула, що їду з ним на його «монстрі».

І ось раптом, поки я вдивлялася у краєвид за вікном, машина різко зупинилася біля знайомого під’їзду. Мій погляд затримався на вхідних дверях, і я ледь не забула подякувати.

— Дякую, що підвіз, — сказала я, швидше автоматично.

— Нема за що, — його голос був низький. Мені здалося, що він щось хотів сказати, але стримався. — До зустрічі, — кинув він коротко, і я, зібравшись із духом, вийшла з машини.

Поки йшла до під’їзду, відчувала його погляд на собі. Чомусь це відчуття не давало спокою.

***

Мене запросили за стіл. Батько сидів на чолі, як завжди, сповнений важливості. Поруч із ним — його дружина, моя мачуха, Агата. Її бездоганно укладене волосся і солодка усмішка, від якої мене ледь не знудило. Навпроти мене, мов дзеркальні відображення, сиділи близнючки — Ніка та Віка. Їхній синхронний сміх пролунав, як сигнал тривоги.

— О, Злато, ти зовсім не змінилася, — сказала одна з них, усміхаючись занадто широко. Це була Ніка, старша на цілих три хвилини.

— Хіба що… трохи округлилася? — додала Віка, молодша, кидаючи на мене оцінювальний погляд.

Я стиснула руки під столом, щоб ніхто не помітив, як мої нігті врізалися у долоні. Це була моя маленька техніка, щоб стримати злість і не піддатися провокаціям.

— Дякую за увагу до моєї зовнішності, дівчата, — відповіла я, усміхаючись так, ніби їхні слова мене зовсім не зачепили. — Можу сказати те ж саме про ваші нові зачіски. Ви обоє тепер виглядаєте, як героїні ретро-фільму.

Їхні обличчя одночасно скривилися. Близнючки ненавиділи, коли їх порівнювали, особливо в негативному контексті. Це була маленька перемога, але все ж перемога.

— Злато, люба, — втрутилася мачуха, удавши, ніби хоче згладити ситуацію. Її голос був таким солодким, що мене трохи пересмикнуло. — Знаєш, здоровий спосіб життя — це зараз так модно.