Розділ 9

Я прийшла на роботу, а двері кабінету вже були відчинені. Ілля стояв спиною до мене, розмовляючи телефоном. Його голос — низький, чіткий, злегка втомлений — доносився уривками:

— ... так, підвісний трос потрібно замінити.

Його слова нічого для мене не означають, але інтонація чіпляє. Він здається повністю поглинутим розмовою, поки не повертає голову і не помічає мене. Його погляд ловить мій, і секунду ми просто мовчки дивимося один на одного, але він одразу ж жестом показав мені сісти.

Я опустилася на крісло, погляд сам відволікався на його постать. Він у тих самих штанах і сорочці, що були на ньому вчора, але без піджака. Це дає змогу помітити більше деталей: його широкі плечі, вигин спини, який виглядає навіть через тонку тканину сорочки. Рука, що тримає телефон, має сильні пальці, від яких важко відвести погляд.

Коли він закінчує розмову, кладе телефон на стіл і на мить зупиняє на мені погляд. У куточках його губ з’являється ледь помітна усмішка, він бере зі столу краватку, повільно розгладжує її пальцями і кидає коротке:

— Допоможеш?

Тяжко видихнувши, підводжуся з крісла.

— Ви повинні навчитися самі, — кажу, взявши краватку з його рук. Підходжу до дзеркала на стіні, жестом показуючи йому стати поруч. — Дивіться уважно. Раз і назавжди.

Розгладжую тканину пальцями, зосереджуючись на вузлі, намагаючись не думати про його присутність, яка майже відчутна фізично. Ілля нахилився, щоб зрівнятися зі мною. Різниця в зрості була такою очевидною, що це змушувало мене почуватися ще меншою, ніж я є. Він виглядав поруч зі мною величним, навіть трохи владним, але в його рухах не було жодного натяку на зарозумілість.

— Дякую, — коротко сказала я. — Спершу накладаєте ширший кінець на вузький. Потім обводите...

Мої рухи та слова йдуть автоматично. Накладаю кінці краватки, обводжу, пояснюю щось про симетрію вузла, але розуміння, що він стоїть зовсім поруч, не дає мені зосередитися.

Я перевела погляд на дзеркало і побачила, як його очі зосереджені не на краватці, а на моєму обличчі. Це вибило мене з рівноваги.

— Що? — обурено запитала, намагаючись зберегти хоч якусь серйозність.

Ілля хитнув головою, але на його обличчі з’явилася легка посмішка.

— Ти подумала щодо номера Елі?

Я скривилася, невдоволено стискаючи тканину краватки в руках.

— Ні, я вже сказала що думаю, — відповіла я, сухо, роблячи вузол трохи різкіше, ніж потрібно. — Шукайте його в іншому місці.

Я поправила вузол і відсторонилася, демонстративно кинувши кінці краватки вниз. Ілля не одразу дивиться на краватку. Його погляд залишається на мені, оцінюючи, мовчазний і водночас голосний. Він повільно поправляє вузол, ніби перевіряючи мою роботу. Чоловік повільно випростався, виправивши плечі.

— Чудова робота. Дякую, майстре.

— Завжди рада допомогти, — сухо відповідаю, піднявши підборіддя, але, розвернувшись виходжу та йду до свого робочого місця.

Треба відволіктися. Я сідаю за стіл, пальці автоматично беруться за клавіатуру, але думки залишаються десь поза межами розуму. Я знову відчуваю, як чорна сукня незручно натягується на стегна, і я злегка тягну її вниз. Я вже пожалкувала, що надягнула її.

Через годину я вирішила сходити до Владислава, адже вчора зовсім забула про те, що він просив зайти до нього.  Зайшовши до його кабінету, я побачила, як він сидить за столом, він підняв погляд і одразу ж привітно усміхнувся. Усередині було світло, і на столі, як завжди, панував безлад — проводи, папери, чашка з залишками кави. Від цього у мене починає сіпатися око.

— Привіт! Я вже думав, що ти знову забудеш.

— Доброго ранку! Вибачте, що вчора не зайшла, — відповіла я, намагаючись уникнути зайвих пояснень. — Був насичений день.

Ага, мене ледь не знудило обідом, коли Ілля розігнався на своєму автомобілі до швидкості, що перевищувала всі припустимі норми. Мені все здавалося, що ми ось-ось вилетимо з дороги.

Він кивнув, уважно розглядаючи мене.

— Я розумію. Ілля непроста людина. Ти, мабуть, втомлюєшся з ним.

Я на мить задумалася. Насправді Ілля зовсім не здавався мені важким. Він мене часом дратувала, але загалом він був адекватнішим, ніж я думала про нього раніше.

— Насправді ні, — сказала я, легко усміхнувшись, і додала: — Він, можливо, трохи самовпевнений, але робочі питання вирішує швидко й без зайвого шуму.

— Самовпевнений? Ну, це м'яко сказано, — промовив він з ноткою іронії.

— У кожного свій стиль роботи, — знизала я плечима, не бажаючи заглиблюватися в обговорення Іллі.

Влад кивнув, а потім жестом показав на стілець навпроти:

— Сідай, поговоримо.

Я сіла, розправляючи сукню, яка знову трохи натягнулася на стегнах. Влад уважно стежив за кожним моїм рухом, що мене трохи напружувало.

— Ти добре впоралася з останнім завданням, — почав він, ніби між іншим. — Я все більше переконуюся, що з тобою легко не лише працювати, але й… спілкуватися.

Його голос звучав обережно, але натяк був очевидним. Значить мені не здалося нещодавно. Я підняла на нього погляд і, ледь усміхнувшись, відповіла:

— Дякую за комплімент, Владиславе. Але зупинімося на роботі.

— Ти дуже категорична.

Я усміхнулася, зберігаючи спокій:

— Просто знаю, чого хочу, і що для мене важливо. Я не змішую особисте з роботою. І в принципі не заводжу стосунки.

Владислав задумливо подивився на мене.

— І ти ніколи не робиш винятків?

Це питання прозвучало майже як виклик. Але я не дала йому часу створити напругу.

— Ні.

Він здався трохи розчарованим, але зберігав спокій.

— Ти ніколи не закохувалася? — запитав він раптом, його голос був сповнений щирої цікавості.

Я коротко усміхнулася і відвела погляд.

— Ні. У мене уникаючий тип прив'язаності. Я тримаю дистанцію. Це простіше.

— Це спосіб захиститися?

Його питання було прямим, і я зрозуміла, що уникати відповіді не вийде.