Розділ 8

На диво, працювати з Іллею було доволі спокійно. Він не чіплявся, не вказував на кожен крок, і, здавалося, навіть не помічав моєї присутності. Такий підхід мене цілком влаштовував, аж поки не настала дванадцята година.

Я одягнулася в верхній одяг та вже збиралася піти на обід. Але, на моє здивування, Ілля підійшов до мого столу й схопив мене за зап’ястя, потягнувши до ліфта, зовсім не кваплячись пояснювати, чого він хоче.

— Що ти робиш? — я здивовано вирячила на нього очі, намагаючись вирвати руку. — Тобто… що ви робите?

— Ми йдемо, — коротко відповів, ніби це багато чого пояснює.

— Куди ми йдемо? — перепитала я, відчуваючи, як хвиля обурення накриває мене. — Ви взагалі нормальний? Я маю обідню перерву! Планую її використати на їжу, а не на ваші безглузді витівки, — я різко відкинула волосся назад, щоб підкреслити своє невдоволення.

— Чудово, їжа саме те, що нам треба, — сухо відказав він, і його куток губ смикнувся у майже невидимій посмішці. — Зробимо дві справи одночасно — пообідаємо в ресторані та проведемо зустріч з Ернестом.

— Ернест? — я скинула брови.

— Власник La Fable.

Ах, точно, Ернест Жеваго.

— І ви впевнені, що він прийме вас раніше, ніж заплановано? — я вперто звузила очі, дивлячись йому просто в обличчя.

— Я просто знаю, — відповів Ілля, загадково посміхаючись.

Я голосно зітхнула, насилу стримуючи себе, щоб не сперечатися.

Гаразд, пообідати ще й за чужі кошти, що може бути краще? Принаймні я зекономлю.

— Гаразд, — я зітхнула, демонстративно натягуючи свою наймилішу усмішку, — то хоча б сподіваюся, що ви не змусите мене їсти щось дивне. Типу равликів чи сиру з пліснявою. І жодного "ми тут працюємо, тож тільки салат і вода". Я попереджаю.

Ілля глянув на мене з-під густих темних брів, його карі очі заблищали.

— Не хвилюйся, я не ставлю перед собою завдання зруйнувати твої гастрономічні уподобання.

Ліфт прибув, і ми увійшли. Мій шлунок уже вирішив підтримати бунт, голосно буркнувши. Чудово. Просто чудово. Легка усмішка чоловіка стала ширшою, що мене неабияк дратувало.

На наступному поверсі ліфт зупинився, і в нього зайшли декілька дівчат з відділу тестувальників. Їхні очі одразу загорілися, щойно вони помітили Іллю. Я ледь стримала позіх, подумки передбачаючи їх реакцію.

— Добрий день, — сказала одна з них, поправляючи своє волосся і кидаючи на нього кокетливий погляд.

— Добрий, — коротко відповів він, навіть не глянувши в їхній бік.

На наступному поверсі до ліфта зайшли ще двоє чоловіків із коробками в руках. Ліфт став тісним, і я відчула, як хтось випадково штовхнув мене в плече. Ілля миттєво підняв руку, легко, але твердо відсторонивши мене вбік, ближче до стіни.

— Обережніше, — спокійно сказав він чоловікові, навіть не підвищуючи голосу, але в його тоні читалося попередження, яке не потребувало додаткових пояснень.

— Вибачте, — пробурмотів той, злегка відступивши.

Я відчула, як кров приливає до щік. Хоча жест Іллі був доволі стриманим, в ньому відчувалася впевненість і володіння ситуацією, що викликало в мене цілий шквал емоцій. Я спробувала зосередитися на чомусь іншому, але тепло його руки на моїй спині, наче вп’ялося в шкіру. У ліфті стало неймовірно душно, і я намагалася знайти хоч якусь точку опори для свого погляду, відчуваючи, як пульс починає прискорюватися.

Дівчата перемовлялися між собою напівголосно, але в тісному просторі ліфта кожне їхнє слово було чутно.

— Це ж той самий красень з верхнього поверху, так?

— Ага, Ілля, син директора.

— Наче модель з обкладинки журналу.

Я закотила очі, крадькома зиркнула на Іллю, але він залишався абсолютно незворушним, його погляд ковзнув по панелі кнопок. Мабуть, звик до подібних компліментів.

Ліфт нарешті досяг потрібного поверху, і як тільки двері відчинилися, Ілля легким рухом підштовхнув мене вперед. Ілля впевнено рушив до стоянки, а я йшла позаду, бурмочучи собі під ніс про те, що моє життя остаточно зійшло з рейок. Однак всі мої думки зникли, як тільки я побачила червону спортивну Ferrari, яка виглядала так, наче щойно з'їхала з обкладинки автожурналу. О, ні!

— Тільки не кажіть, що ми їдемо на цій... — я жестикулювала в бік машини, намагаючись зберігати самовладання.

— Чому ні? Чи ти боїшся швидкості?

— Боюся, що після цієї поїздки я відмовлюся від обіду.

Він відкрив пасажирські дверцята і глянув на мене з невимушеною посмішкою.

— Лізь, — сказав він, ніби це було настільки ж звичайно, як сісти у маршрутку.

Невже я сьогодні помру?

— Я, звісно, ціную вашу турботу, — сказала я, зітхаючи, — але чи можемо ми взяти звичайне авто? Наприклад, службовий автомобіль вашого батька?

— Злато, Злато, — чоловік нахилився трохи ближче, — ти ж не хочеш залишити це враження, що ти боягузка?

— Та хоч і боягузка!

— Тобі сподобається, обіцяю.

Не зважаючи на свою впертість, я сіла. Як він сів за кермо, машина ожила низьким гулом двигуна. У мене від одного звуку почали тремтіти руки.

— Добре, — я примружила очі, пристебнувши ремінь. — Якщо ми сьогодні розіб’ємося, мої батьки знатимуть, хто винний.

Їм насправді буде все одно.

Машина м'яко рушила з місця, але, щойно ми виїхали з паркінгу, вона буквально рвонула вперед. Відчуття швидкості було нестерпним — здавалось, що ми зараз злетимо в повітря. Серце шалено калатало, а дихання стало уривчастим.

— Тобі не обов’язково сидіти так, ніби зараз вилетиш через лобове скло, — кинув він, поглянувши на мене краєм ока.

— Я просто... перевіряю, чи ремінь надійний, — буркнула я, намагаючись приховати свою паніку. — У вас же є страховка на цю машину, так?

Його губи ледь помітно смикнулися. Здавалося, він із задоволенням спостерігав за моїм напруженням.

— Розслабся, Злато. Ми просто їдемо.

Я судомно заплющила очі, намагаючись не думати про те, що нас чекає за наступним поворотом.