Розділ 7

Ліфт якось дивно здригається, а коли я розплющую очі — довкола суцільна темрява. Спершу мені здається, що я осліпла від напруження та нервів. Але за кілька секунд до мене доходить: це всього лише вимкнули світло. Всього лише. 

Схоже, що боги все ж таки мене не чують.

— Що це за приколи? — запитує Ілля, нахиляючись до панелі управління й висвітлюючи її ліхтариком телефону.

— Наразі ми працюємо над відновленням живлення, — лунає спокійний голос із динаміка. — Просимо залишатися спокійними.

— А це надовго? — запитує Влад із невимушеним спокоєм. У мене таке відчуття, що якби ми застрягли тут на пів дня, він би тільки зручніше сперся на стіну й почав медитувати.

— Приблизно п’ять хвилин, — відповідають із динаміка.

— Чудово, — бурмоче Ілля, кидаючи на мене короткий погляд. — Злато, все нормально? Замкнених просторів хоч не боїшся?

— Усе гаразд, — швидко відповідаю я, хоч ноги вже злегка тремтять від напруги.

— Ти вже це говорила, а потім знепритомніла.

Влад нетямуще дивиться на Іллю.

— Це ви про що?

Опинитися в замкненому просторі з двома чоловіками, один із яких — той, з ким я цілувалася, а інший — мій вигаданий хлопець, здається гіршим за будь-який кошмар. Чесно кажучи, зараз я б не відмовилася, якби цей ліфт просто провалився в пекло.

— Та так, дрібниці. Познайомимося ближче? — Ілля повертається до Влада, світячи ліхтариком йому просто в обличчя, від чого той скривлюється. — Владиславе, скажіть, а у вас є дівчина?

Я ледь не захлинаюся повітрям — здається, у кабіні його стає ще менше. Влад здивовано зсуває брови й кидає на мене швидкий погляд.

— Ні, немає, — відповідає він після паузи, явно намагаючись збагнути, куди той хилить. — А що?

— Та просто знайомлюся зі своїми тимчасовими підлеглими, — впевнено заявляє Ілля, навіть не думаючи прибирати світло від його обличчя. У його тоні звучить така розслаблена самовпевненість, що я мимоволі починаю нервувати ще дужче. — А ви знайомі з Еле...

Я різко перебиваю його, починаючи надривно кашляти. Ну, добре, може, це занадто драматично, але треба ж якось його зупинити! 

— Златославо, все добре? — Влад стурбовано подається вперед.

— Так, просто... пил, — бурмочу я. — Тут так... пильно.

— У ліфті? — перепитує Ілля з іронією.

— Ну так, мабуть, фільтри забилися, — відповідаю я, напружено вилупившись на панель управління, ніби від мого погляду ліфт має негайно запрацювати.

Владислав обережно торкається мого плеча, ніби заспокоюючи, і від цього я напружуюся ще більше. Чи не занадто це... неформально? Чи це просто моя уява, підігріта замкненим простором?

— Ви зустрічаєтеся? — несподівано питає Ілля, і його голос різко розрізає тишу.

— Ні! — в один голос відказуємо ми з Владом.

Ілля хмикає, єхидно напівусміхаючись.

— Зрозумів, — каже мій тимчасовий бос. — Злато, батько згадував, що ти дружиш із такою собі Елеонорою Висоцькою?

— Та-а-а-к... — протягую я, намагаючись зберегти спокій, хоч серце вже калатає десь у горлі. Трясця. Він здогадався?!

— Можеш дати мені її номер?

Це теж так собі новина.

— А вам навіщо?

Ілля тицяє пальцем у бік мого обличчя, ніби все й так очевидно:

— Я тепер твій бос, хіба ти не повинна мене слухатися?

— Технічно моїм головним босом залишається Броніслав Данилович, — промовляю я, силкуючись опанувати себе. Не зводячи очей з Іллі, я показую пальцем на Влада: — А безпосереднім керівником — Владислав Григорович. І мої посадові обов’язки аж ніяк не передбачають розголошення особистих даних.

Я ледь не закипаю від роздратування.

Ілля сміється — тихо, майже знущально. Від цього сміху по спині біжить легкий озноб. Ви тільки подивіться на нього — номер Елеонори йому знадобився!

У цей момент ліфт знову здригається, і за кілька секунд яскраві лампи заливають кабіну, змушуючи мене примружитися. Двері повільно розсуваються, і свіже повітря негайно вривається всередину, рятуючи мене від пекельної напруги.

— Нарешті, — тихо видихає Влад, виходячи на поверх і одразу озираючись. — Зайдеш сьогодні? Треба обговорити робочі питання.

— Добре, — киваю я, і двері ліфта знову зачиняються.

Ілля відкидається назад, спираючись на стінку кабіни, але його погляд залишається прикутим до мене.

— Тепер, коли ми залишилися удвох, — починає він, граючись телефоном у руці, — даси номер Елі? Чи я тобі настільки сподобався, що не хочеш віддавати мене подрузі?

Я обурено вирячуюся на нього. 

Ха! Що за чортівня? Він це серйозно?!

— Вам не здається, що це вже занадто? — врешті відказую я, абсолютно серйозно дивлячись йому просто в очі. — Що це за маніпуляції? Можливо, Еля взагалі не палає бажанням, щоб ви її шукали! — я схрещую руки на грудях. — З якого дива я повинна вам допомагати?