Розділ 6

Прийшовши на роботу, зняла пальто та швидко повісила його в шафу, намагаючись не витрачати зайвий час. Сумка, яку я поспіхом поклала на стільницю, раптом перекинулась, і щось з неї випало, голосно дзенькнувши об плитку. Я нахилилась, щоб підняти, але помітила, що це котиться під шафу.

— Серйозно? — прошепотіла я, сердито відкидаючи волосся назад, і майже прилягла на підлогу, тягнучись лівою рукою до помади.

Пальці вже майже торкнулися її, коли я почула голос поряд:

— Що ти там загубила?

Від несподіванки я здригнулась, різко підняла голову — і вдарилася об щось тверде й несподівано людське.

Його обличчя. Моя голова. Чудовий збіг дійсно.

— Ох ти ж... — переді мною навшпиньках сидів Ілля, а його брови були зведені в спантеличений вигляд.

— Господи, у т-т-е-бе к-кров, — запинаючись, пробурмотіла я.

Він легко провів рукою під носом, а потім глянув на червоний слід на пальцях.

— Не думав, що мене зустрічатимуть так у перший робочий день. Ти побіліла… ти ж хоч не боїшся крові?

Мене почало нудити...

— Та н-н-і, все гаразд, — промовила я, намагаючись не дивитися на кров. Але відчуття, що світ навколо мене закручується, ставало все сильнішим. Я зробила кілька глибоких вдихів, та це мало допомогло.

Ілля нахилився ближче, помітивши, як я похитнулась.

— Злато, ти бліда, як полотно.

Я хотіла запевнити його, що все добре, але замість цього пробурмотіла щось нерозбірливе, а потім відчула, як холодна плитка стає ще ближчою. Останнє, що я відчула, це теплу долоню, яка підхопила мене під щоку.

Прокинулася я від різкого запаху нашатирного спирту. Я скривилася і моргнула кілька разів, поки зображення перед очима не стало чіткішим. Переді мною було гарненьке обличчя чоловіка. Занадто близько.

— Ти очуняла, — з полегшенням сказав він, нарешті відхилившись трохи далі. — Як почуваєшся?

— Чудово, якщо не рахувати бажання провалитися під землю, — прошепотіла я, зробила спробу підвестися, але мій мозок негайно видав протест у вигляді легкого запаморочення.

— Не поспішай, — Ілля подав мені склянку води. Його руки, хоч і великі, рухалися неспішно, з дивною обережністю.

— Вибачте, — прошепотіла я, обережно беру склянку, відчуваючи, як холод води освіжає мої губи. На кілька секунд затримую погляд на чоловіку переді мною.

Вата, недбало засунута в його ніздрі, виглядала... дивно. Я стиснула губи, щоб не засміятися, але одна брова сама піднялася, виражаючи всю мою безмовну критику. Його одяг, скоріше, відповідав вихідному дню на дачі, ніж строгому офісу. Зимова шкіряна куртка, темні джинси й білі кросівки злегка запилені. Загалом — не бос компанії, а той самий хлопець із сусіднього гаража, який завжди в курсі, як полагодити твій старий велосипед.

— Це зовсім не годиться, — раптом виривається в мене.

Ілля примружує очі й нахиляє голову, ніби намагається зрозуміти, чи то я щойно його образила, чи комплімент невдало загубився у перекладі.

— Що саме? — уточнює він, перехопивши мій погляд.

— Те, що ви називаєте одягом. Тепер доведеться піти з вами до магазину.

Я повільно підвелася, намагаючись не втратити рівновагу, і одразу ж почала взувати свої кросівки.

— Магазин? — запитав він із такою підозрою, ніби я запропонувала йому взяти участь у марафоні.

— Ну, звісно! Ви ж не думаєте з'явитися так при людях? Ви ж, — я витримала драматичну паузу, щоб надати ваги наступним словам, — Ілля Броніславович. А не... байкер.

— Байкер? — він підняв одну брову, а в його голосі прозвучала тінь сміху. — Ну, Злато, в мене є деякі питання до твого стилістичного смаку.

Я зупинилася посеред шнурування шнурків і подивилася на нього зверху вниз. Він зробив крок до мене й повільно нахилився ближче.

— А ти завжди так... командуєш? Чи це лише в кабінеті мого батька?

Я відчула, як мої щоки зрадницьки червоніють, але швидко відвела погляд, удала, що зав’язую шнурки.

— Просто хочеться, щоб усе було ідеально, — буркнула я, уникаючи його погляду.  

Він хмикнув і відступив.

Під моїми кросівками глухо цокали плитки підлоги, і я старалася не зважати на його ледачі кроки позаду. У самому центрі холу кілька працівників встановлювали величезну ялинку. Вона вже була прикрашена золотистими стрічками, скляними кулями й гірляндами, які блимали різноколірними вогниками. Одна з куль випала з рук працівника й покотилася до моїх ніг. Я нахилилася, щоб підняти її, але, перш ніж змогла доторкнутися, чоловіча рука випередила мене, і запах яблук знову заполонив мої нюхові рецептори. Я відійшла від нього та пішла далі.

Магазин зустрів нас новорічними мелодіями, запахом кориці та мандаринів. Усе навколо буквально кричало про свята: червоні стрічки, гірлянди, вітрини, прикрашені янголятами. Втомлено видихнувши, зупинилася на вході, невдоволено хмурячись.

— Що таке? — запитав Ілля, витягнувши руки з кишень.

— Нічого, — буркнула я, не дивлячись на нього.

— Грінч, — сказав, і я обернулася до нього так різко, що майже зачепила його плечем.

— Що? 

— Ну, це очевидно. Ти — класичний Грінч, який ненавидить Різдво. Здається, навіть сніжинки тебе дратують. Кожен раз, коли ти бачиш щось різдвяне — твоє обличчя перекошується,  — його посмішка розтягнулася ще ширше, а голос набув того самого тону, який змушує хотіти кинути у людину сніжком. Але дивлячись на вату в його носі, відчуваю вину. Тому я лише пробурмотіла:

— Я не Грінч, я реаліст.

Ілля похитав головою, ледь стримуючи сміх.

— Реаліст, який, напевно, був би радий зняти всі ці прикраси й залишити приміщення в чорно-білому стилі, — підколов він, жестом показуючи на вітрини навколо. — Ну, або хоча б вимкнути гірлянди, щоб вони не блимали.

— Це було б ефективніше, — огризнулася я. — Електроенергія, між іншим, недешева.

Його сміх наповнив приміщення, низький і теплий, наче котячий муркіт. Ми зупинилися біля стійки з елегантними піджаками, і я зосередилася на своїй головній меті — зробити з Іллі щось пристойне. Мій погляд ковзав по вішалках, поки я не знайшла класичний темно-синій костюм із м’якої тканини.