Розділ 5

Зайшовши до маминої квартири, я глибоко вдихнула, намагаючись зібратися з думками.  

— Привіт, доню! — мама вискочила з кухні. — У нас сьогодні свято!

Я на секунду подумала, що, можливо, вона нарешті згадала про мій день народження. Але швидко зупинила себе.

— Свято?

— Мене підвищили до заступника головного лікаря! — її очі сяяли, мов ліхтарики на ялинці. — Це такий крок уперед!

— Вау, мама, це… фантастика, — протягнула я, намагаючись не зітхати. Звісно, її досягнення важливі. Але згадати хоча б щось про мене? Наприклад, що я народилася цього дня рівно двадцять п’ять років тому?

Квартира зустріла мене гулом голосів, сміхом і запахом чогось трохи підгорілого. З кухні вийшла моя молодша сестра, Оля. Їй вісім, і вона їсть так, наче завтра продукти зникнуть з усіх магазинів світу.

— Ти принесла тортик? — спитала вона, облизуючи пальці. Ох, я забула.

— Ні, Олю, я принесла... себе.

— А, — з розчаруванням відгукнулась вона, уже повертаючись на кухню.

Я сіла на своє місце, поруч із Павлом, моїм старшим зведеним братом. Той ліниво обернувся до мене, усміхнувся своєю "чарівною" усмішкою і нахилився ближче.

— Маєш чудовий виглядаєш, сестричко. Не зраджуєш фітнес-залу, бачу?

Я удала, що не почула.

— Братику, як справи з роботою? Все ще плануєш кудись вкладати гроші? — запитала я з невинною усмішкою. Знаючи, що його єдина "інвестиція" – це покер.

Він нервово засміявся.

— Ти все пам’ятаєш, еге ж? Ну, це було давно.

— Три місяці тому, коли я перекривала твої борги, це не так вже й давно, правда? — мій тон був цукрово-солодкий.

Мама різко глянула на мене.

— Злато, ми тут святкуємо. Павло вже виправився. Правда ж, сину?

Павло схвально кивнув, як добре натренований собака. Я закотила очі, але більше нічого не сказала. Сьогодні я не планувала сварок.

— Павле, ти не хочеш допомогти з вином? — втрутилась я, киваючи на пляшку, що стояла поруч із ним.

— Для тебе — все, Златочко, — промуркотів він, беручи пляшку. Його усмішка була така ж огидна, як і його натяки.

Я знову закотила очі, але взяла келих і удала, що сильно зацікавлена кольором вина, а не тим, як Павло спробував сісти ще ближче.

— Мам, а ти знаєш, у Злати сьогодні день народження? — раптом видав Павло. Мить тиші була настільки довгою, що навіть Оля на секунду припинила жувати.

— Справді? Ох, доню, якби ж ти нагадала! Як я могла забути!

Як завжди, мамо, як завжди. Але я лише усміхнулася.

— Не переймайся. Таке буває.

Мама швидко побігла до своєї кімнати, залишивши мене під пильними поглядами Павла та Олі. Повернулася, несучи невелику коробку.

— Ось! Відкрий, доню!

Я розгорнула упаковку, знімаючи обгортку повільно, усередині лежали срібні сережки з зеленими камінцями. Такі самі, які вона дарувала мені минулого року.

— Дякую, мамо, — мій голос був теплим, хоч і злегка напруженим.

— Правда ж гарно? Я знала, що тобі вони сподобалися тоді!

Оля знову захоплено жувала, а Павло мовчки потирав підборіддя, вочевидь думаючи, яку ще дурницю сказати.

— Угу, дуже гарні, — пробубніла я собі під ніс. У мене більше немає сил грати ентузіазм, як я це робила кожного разу.

Вечеря минула у звичному стилі: Павло жартував, Оля їла не зупиняючись, мама захоплено розповідала про своїх колег, а я мовчки слухала, відчуваючи, як моє терпіння тоншає. Єдина гарна річ, що сьогодні не було вітчима на вечері.

Коли я зібралася йти, мама провела мене до дверей.

— Злато, ти така молодчинка, що допомагаєш нам. Я так тобою пишаюся, — сказала вона, обіймаючи мене.

— Ага, — відповіла я, уникаючи її погляду.

Двері зачинилися за мною, і я залишилася одна в холодному під’їзді. Моє серце стискалося від гіркоти, але водночас я відчувала дивне полегшення.

Зрештою, я звикла. Надія, що мене люблять кожного разу втрачала фарби. 

***

Я вийшла з ліфта, коли мій телефон задзвонив, змушуючи зупинитися, щоб дістати його з сумки. На екрані висвітилося "Тато". Я трохи розгубилася, але швидко відповіла.

— Так, тату?

— Злато, привіт. Мама щойно подзвонила мені... Я зовсім забув про твій день народження. Пробач. Може, ти зможеш прийти до нас у п’ятницю? Ми хочемо відсвяткувати разом.

Його голос звучав щиро, хоч і трохи винувато. Я вдихнула, намагаючись стримати хвилю змішаних емоцій. 

— Гаразд, тату, я прийду, — промовила я стримано. Попрощавшись, я завершила дзвінок.

Щойно відчинила двері своєї квартири, як за спиною пролунав дзвінкий голос:

— Досі не можу повірити, що ти продовжуєш жити в цій дірі, — промовила Еля, притримуючи пальцем свої масивні окуляри від сонця, хоч на вулиці вже була ніч.

— Не називай так мою затишну квартиру, — буркнула я, заходячи та знімаючи черевики.

— "Затишну"? Злато, це місце таке маленьке, що тут навіть павуки потрапляють у затори.

Я фиркнула, відкидаючи сумку на стілець. 

— Може, перейдемо до твоєї мети візиту? Чи ти просто вирішила зламати мою самооцінку?

— Злато, — промовила дівчина, опускаючись на диван і удаючи, що він її фізично ранить. — Я тут, бо... — вона дістала щось із сумочки й поклала на стіл переді мною, — бо я твоя найкраща подруга.

Переді мною лежала коробка з блискучим логотипом останньої моделі телефону.

— Що це? — насторожено спитала я, хоч відповідь була очевидною.

— Ти не відповідала на мої дзвінки, — сказала вона, не моргнувши.

— Бо я не хотіла, — відрізала я, дивлячись на коробку, наче вона може самознищитись. — Але це надто дорого. Я не можу це прийняти.

— Не можеш? — Еля витончено підняла одну брову. — Тоді поясни, як я поверну цей телефон у магазин, якщо на ньому вже грав мій племінник?

— Що?!

— Жартую! Але серйозно, бери. І не дякуй. Просто користуйся ним для своїх жалюгідних Tinder-побачень.