Розділ 4

Ми їдемо зі зустрічі разом із Броніславом Даниловичем. Його сіро-зелені очі злегка примружені, у його ж сина були карі, мабуть, від матері. Я струшую головою, щоб не думати про нього.

— Я все ще не хочу тебе відпускати, — буркоче він, ніби розмірковує сам із собою. — Хочеш більшу зарплату?

Я не можу втриматися від сміху.

— Ви знаєте, як мене підкупити, але справа не тільки в грошах, — відповідаю, повертаючи голову до нього.

— Гроші ніколи не бувають зайвими, — переконано додає і підморгує мені.

Я усміхаюся. Цей чоловік міг бути суворим, вимогливим і навіть трохи деспотичним, але в такі моменти він нагадував турботливого батька, який просто хоче, щоб його «дочка» залишилася поряд. Броніслав Данилович завжди знав, як створити баланс між строгістю і людяністю.

— Ви б точно стали ідеальним політиком. Завжди знаходите правильні слова, щоб схилити людей на свій бік. Анна буде чудовою для вас помічницею, — запевняю його, пригадуючи, як ретельно навчала свою наступницю останній тиждень.

Броніслав Данилович хитає головою, ніби з цим важко погодитися.

— Ти унікальна. Твої жарти під час наших нарад — це, мабуть, єдине, що тримало мене в цьому офісі останні три роки. І кава. Особливо кава, — підсумовує чоловік.

— Ви справляєте враження, ніби я була вашим баристою, а не асистенткою, — сміюся я, хоча трохи ніяковію.

— Ти думаєш, я жартую, Злато? Хочеш, я підкуплю тебе не грошима, а акціями компанії?

— Домовмося так: якщо в технічному відділі у мене нічого не вийде, я повернуся і буду вашим асистентом.

— Це звучить, як програшний варіант для мене. Але, гаразд, угода.

Через деякий час мовчання Броніслав Данилович поправляє краватку, злегка зітхаючи, і я не втримуюся:

— Що таке?

Він зупиняє свій жест і кидає на мене короткий, майже задумливий погляд.

— Та так… — знову зітхає і втискає плечі в сидіння. — Мій син, знаєш… йому вже тридцять два, а він досі не одружений. Всі ці роки намагаюся якось йому допомогти, а він усе одно...

Я не можу не помітити, як мої щоки починають горіти. Чорт, я навіть не знаю, чому це так — я зовсім не повинна червоніти через те, що було між нами з Іллею. Та й що, власне, між нами було? Легкий поцілунок, кілька дивних реплік. Ні, зовсім не варто нервувати.

Броніслав Данилович не помічає мого збентеження.

— Він — занадто вимогливий, — каже він, ніби для себе. — Ніхто йому не підходить, він дуже самодостатній. Може, це я його занадто виховав. От поясни мені, як таке можливо? Такий успішний, такий привабливий, а все ніяк…

Він що проводить рекламу кампанію?

— Можливо, він просто чекає ту саму, — припускаю я, розуміючи, як абсурдно це звучить. — Не кожному щастить знайти людину, яка... е-е... терпітиме всі його недоліки.

— Злато, а ти? 

— Що я? — трохи розгублено перепитую.

— Чому не одружуєшся?

— Ну, як вам сказати, — ухиляюся я, всередині мене щось тьохкає. Тема шлюбу — моя ахіллесова п’ята. — Шлюб — це складна конструкція, і я не впевнена, що хочу будувати її. Я радше вкладуся у себе, ніж у когось іншого.

— Господи, ну і філософія. Але ж одного дня ти все-таки зустрінеш когось, хто змінить твою думку.

Я сміюся.

— Хтось, можливо, зустріне, але це точно не буду я.

— Уперта.

— Знаєте, шлюб — це не всім підходить. Можливо, йому краще бути самому, ніж з кимось лише для галочки, — невимушено кажу я.

— Злато, ваше покоління зовсім збилося з курсу. От я завжди казав: жінка робить чоловіка сильнішим, а чоловік дає їй опору.

— Хіба люди не можуть бути сильними окремо?

— Можуть, — погоджується, — але навіщо? Життя коротке, і ділити його з кимось, хто тебе доповнює, завжди краще.

— Отже, якщо життя коротке, чому ви досі не на пенсії?

Броніслав Данилович на секунду ошелешено дивиться на мене, а потім вибухає сміхом. Він сміється так голосно, що водій здригається й кидає на нас швидкий погляд у дзеркало заднього виду.

— Ти мене серйозно питаєш, Злато? — нарешті видавлює він крізь сміх, витираючи куточки очей. — Та я на пенсію зійду, коли втрачу здатність притискати акції до грудей!

— Ага, наче вони вам щось шепочуть, — підкидаю я. — "Тримай нас міцно, Броніславе Даниловичу, ми твої єдині вірні друзі".

— Злато, ось чому я й не хочу тебе відпускати! Таких зухвалих та чесних язиків серед моїх підлеглих більше немає.

— От бачите, я дійсно унікальна, — посміхаюся я.

— У мене, до речі, є для тебе подарунок на твій день народження.

— О, будь ласка, вам не варто було! — я щиро здивована.

— Варто, варто. Я знаю, що ти не любиш сюрпризи, але цього разу змирися. Ти заслуговуєш більше, ніж просто "дякую". Але подарую його трішки пізніше. Бо знаю тебе: забереш і втечеш.

— Ви занадто добрі до мене.

Ми під'їжджаємо до будівлі офісу. Чорний седан плавно зупиняється біля головного входу. Броніслав Данилович виходить слідом за мною, поправляючи пальто. Його рука раптом падає вниз, і він завмирає на місці. У мене з’являється дивне відчуття, ніби щось не так.

— Броніслав Данилович? — і в цей момент він різко хапається за груди.

— Що за... — його голос затихає, і він падає на коліна, потім на бік.

— Ні! — я кидаюся до нього, опускаючись на коліна. — Броніслав Данилович! Ви мене чуєте?!

Очі заплющуються, а рука тремтить, як у людини, яка не може втримати контроль над тілом. Водій, почувши мій крик, одразу підбігає до нас.

— Викликайте швидку! Швидко! — кричу, намагаючись не панікувати, хоча всередині мене вже все палає страхом.

Я нахиляюся до нього, перевіряю дихання. Тремтячими руками я розстібаю його краватку, звільняючи горло.

— Тримайтеся, будь ласка... Тільки тримайтеся, — шепочу я.

***

Я сиджу біля ліжка Броніслава Даниловича в палаті інтенсивної терапії. Монітор пильно стежить за кожним ударом його серця. Моє відчуття тривоги не зникає, хоча лікарі запевнили, що його стан стабільний.