Розділ 4

Ми з Броніславом Даниловичем їдемо із зустрічі. Його сіро-зелені очі злегка примружені, а в його сина — карі, мабуть, від матері. Я струшую головою, щоб примусово виселити цього чоловіка зі своїх думок. Орендну плату за місце в моїй голові він усе одно не платить.

— Я все ще не хочу тебе відпускати, — буркоче бос, ніби розмірковує сам із собою. — Хочеш вищу зарплату?

Я не можу втриматися від сміху.

— Ви знаєте, як мене підкупити, але річ не тільки в грошах, — відповідаю, повертаючись до нього.

— Гроші ніколи не бувають зайвими, — переконано додає він і змовницьки підморгує.

Я усміхаюся. Цей чоловік уміє бути суворим, вимогливим і часом нагадує тирана на мінімалках, але в такі моменти він — просто турботливий батько, який хоче, щоб його названа «донька» сиділа поруч і наводила лад у його розкладі. Броніслав Данилович завжди знає, як зберігати баланс між суворістю та людяністю.

— З вас вийшов би ідеальний політик. Завжди знаходите правильні слова, щоб схилити людей на свій бік. Анна стане для вас чудовою помічницею, — запевняю його. Я ж не дарма весь цей тиждень тренувала свою наступницю.

Броніслав Данилович хитає головою, ніби з цим важко погодитися.

— Ти унікальна. Твої жарти під час наших нарад — це, мабуть, єдине, що тримало мене в цьому офісі останні три роки. І кава. Особливо кава.

— Говорите так, ніби я працювала баристою, а не асистенткою, — сміюся я, хоча трохи ніяковію від похвали.

— Ти думаєш, я жартую, Злато? Хочеш, я підкуплю тебе не грошима, а акціями компанії?

— Домовмося так: якщо в технічному відділі мої геніальні ідеї ніхто не оцінить, я з ганьбою повернуся і знову стану вашою асистенткою.

— Це звучить як програшний варіант для мене. Але нехай. По руках.

Після короткої мовчанки Броніслав Данилович поправляє краватку й важко зітхає. 

— Що таке? — не витримую я.

Він опускає руку й кидає на мене короткий, майже задумливий погляд.

— Та так. — Він знову зітхає і втискає плечі в сидіння. — Мій син, знаєш… йому вже тридцять два, а він досі не одружений. Усі ці роки намагаюся якось йому допомогти, а він усе одно...

Я відчуваю, як мої щоки починають палати. Чорт, я навіть не знаю, чому так реагую — я зовсім не повинна червоніти через те, що сталося між мною та Іллею. Та й що, власне, між нами було? Легкий поцілунок, кілька дивних реплік. Ні, зовсім не варто нервувати.

Броніслав Данилович не помічає мого збентеження.

— Він занадто вимогливий, — промовляє чоловік, ніби до самого себе. — Ніхто йому не підходить. Може, це я перестарався з вихованням. От поясни мені, як таке можливо? Такий успішний, такий привабливий, а все ніяк…

Він що, проводить рекламну кампанію?

— Можливо, він просто чекає на ту єдину, — видавлюю я, розуміючи, як ванільно і безглуздо це звучить. — Не кожному щастить знайти жінку, яка... е-е... добровільно підпишеться терпіти всі його недоліки.

— Злато, а ти?

— Що я? — трохи розгублено перепитую.

— Чому не виходиш заміж?

— Ну, як вам сказати, — ухиляюся я, а всередині щось тьохкає. Тема шлюбу — моя ахіллесова п’ята. — Шлюб — це складна конструкція, і я не впевнена, що хочу її будувати. Я радше вкладу сили та час у себе, ніж у когось іншого.

— Господи, ну й філософія. Але ж одного дня ти все-таки зустрінеш когось, хто змусить тебе передумати.

Я сміюся.

— Хтось, можливо, і зустріне, але це точно буду не я.

— Уперта.

— Знаєте, шлюб підходить не всім. Можливо, йому теж краще бути самому, ніж із кимось лише для галочки, — невимушено зауважую.

— Злато, ваше покоління зовсім збилося зі шляху. От я завжди казав: жінка робить чоловіка сильнішим, а чоловік стає для неї опорою!

— Хіба люди не можуть бути сильними поодинці?

— Можуть, — погоджується він, — але навіщо? Життя коротке, і ділити його з тим, хто тебе доповнює, завжди краще.

— Отже, якщо життя коротке, чому ви досі не на пенсії?

Броніслав Данилович на мить ошелешено дивиться на мене, а потім вибухає таким громоподібним сміхом, що наш водій здригається й підозріло косує в салонне дзеркало.

— Ти мене серйозно про це питаєш, Злато? — нарешті видавлює він крізь сміх, витираючи сльози в куточках очей. — Та я на пенсію вийду, лише коли втрачу здатність притискати акції до грудей!

— Ага, ніби вони вам щось шепочуть, — підкидаю я. — «Тримай нас міцно, Броніславе Даниловичу, ми твої єдині вірні друзі».

— Злато, ось чому я й не хочу тебе відпускати! Людей із таким відвертим язиком серед моїх підлеглих більше немає.

— От бачите, я дійсно унікальна, — усміхаюся я.

— У мене, до речі, є для тебе подарунок на день народження.

— Ой, ну що ви, не варто було! — я щиро здивована.