Розділ 3

Ми сидимо на дивані, і мені вже важко дихати в тісній атмосфері цієї кімнати. Музика за дверима кімнати ледь приглушена, але баси все одно віддаються у підлозі, створюючи відчуття, що серце б’ється в такт мелодії. Це зовсім не входило у мій план. Як і ця кімната. Як і цей диван. Як і він. Як і його рука, тепла й міцна, яка тримає мою. Намагаюся зосередитися на чомусь іншому — на приглушеному світлі люстр, на важких оксамитових шторах, що повністю закривають вікна, але нічого не допомагає.

— Актриса з тебе погана, Еля, — раптом каже він, і я здригаюсь. Так, голос у нього наче для реклами дорогого віскі. Сильний, тягучий.

— А з тебе, бачу, професійний критик, — огризаюся, піднявши підборіддя. — Може, ти ще поради даси?

Господи, Злато, заткнися! Ти себе здаєш!

Він сміється. Ні, не сміється. Це сміх-павутина, якою він мене обплутує.

— Я взагалі-то не граю, — протягую, піднімаючи підборіддя. — Це все справжнє, непідробне і глибоко автентичне.

— Глибоко автентичне? — чоловік закидає голову і знову сміється, так гучно, що я ледь не штовхаю його ліктем у ребра. Бісить.

— Дуже смішно, — бурчу я, намагаючись вирвати руку, але він тільки міцніше стискає мої пальці. І дивиться на мене так пильно, що я починаю підозрювати, що у мене щось не так з обличчям. 

— У мене туш потекла? — запитую, намагаючись витягнути дзеркальце з клатча. Але його пальці миттєво перехоплюють мою руку, і я відчуваю, як через мене проходить електричний розряд. Таке в кіно показують перед поцілунками. Хвилиночку. Ні!

— Ні, просто ти гарна, — тихо промовляє Ілля, не зводячи з мене погляду.

Що? Перепрошую?

Я здивовано кліпаю. Бо що ще робити? Сказати, що я цього не чекала — нічого не сказати. 

— Ой, дякую, звісно, — відповідаю з найневиннішою усмішкою, яку тільки можу викликати. — Але, знаєш, моя краса, на жаль, не покращує мої здібності грати на скрипці чи рахувати в умі.

Але Ілля не купується. Він нахиляється ближче, і тепер відстань між нами здається занадто малою.

— Я й не думав, що твої "таланти" вичерпуються зовнішністю, — тихо промовляє, утворюючи поглядом трикутник. Його погляд ковзає моїм обличчям, затримується на очах, потім переходить на губи й знову повертається до очей.

— Спокійно! Ти ж не збираєшся мене поцілувати, правда? Я не така! — вигукую я, трохи надміру драматично. Сама відчуваю, як переграю, але це ж має його спинити. Правда?

Ілля завмирає. Потім відкидається на диван, зручно вмощуючись, але не відпускає моєї руки. Його обличчя набуває виразу, ніби він серйозно розмірковує.

— Хм? Ну, тепер, коли ти так офіційно оголосила про свою святість, я, мабуть, і справді замислюся двічі. Хто знає, раптом ти ще й укусиш?

Так, голову я тобі зараз відкушу, придурок. У мене зараз почнеться істерика. Гаразд, остання спроба.

— У мене взагалі-то є хлопець. Я не хочу засмучувати батьків, тому…

— О-о-оу, так? — його голос тепер не такий веселий. Спрацювало? — Це правда? У тебе є хлопець? — він підіймає брови, і в його очах я бачу, як ще не зовсім вірить у мої слова. — Цікаво. І що твій хлопець думає про те, що ти тут... сидиш зі мною?

Моя рука нервово стискає край сукні. Треба триматися.

— Брехуха.

— Що? — перепитую, не розуміючи, чи мені справді не почулося.

— Ти брешеш, — повторює, а кутики його губ підіймаються в легкій усмішці, але в очах палає щось зовсім інше. — У тебе немає хлопця.

Я хочу відповісти, але він нахиляється ближче, і його погляд буквально приковує мене до місця.

— Може, скажеш, як його звати? — шепоче він, його голос стає глибоким і небезпечно м'яким.

— Звати? Вла-ад, — витягую перше ім’я, що згадалось. Необачно.

— Дуже цікаво. А прізвище у нього є? Чи він як Мадонна — одного імені достатньо?

— Прізвище? — я глибоко вдихаю. — Звісно, є. Влад… Дерев’янченко.

— Влад Дерев’янченко? Дуже вражаюче. І чим він займається, цей… Влад? Напевно, рятує світ? Винаходить ліки проти усіх хвороб?

— Не бачу нічого смішного! Він… програміст! — вигукую я, бо це здається достатньо нейтральним, щоб не заплутатись у деталях. — Дуже зайнятий. Тому його тут і немає.

— Програміст, — повільно повторює він, наче смакуючи слово. — І, напевно, через його зайнятість ти вирішила провести цей вечір зі мною? Як мило. Влада це не засмутить?

— Влад дуже довіряє мені, — оголошую з ноткою гордості. — Він знає, що я… надійна.

Ілля хмикає, ховаючи усмішку. Але потім його погляд стає небезпечно хитрим.

— Ой, як добре, що ти така надійна, Еля. Бо тільки надійній дівчині можна без сумніву залишати всі паролі та доступи, правда? Як там у Влада, до речі, з двофакторною аутентифікацією? 

Я відкриваю рот, щоб щось сказати, але тільки глухо зітхаю. 

— Яка різниця, як у нього з аутентифікацією? — бурмочу. — Головне, що він мені довіряє, і все.

— Ага. Але чомусь у мене є таке відчуття, що Влад — це твоя фантазія, яка народилася хвилин три тому.

— Це неправда! — заявляю я так рішуче, що сама майже вірю у власні слова. — Ми з Владом… давно разом. Дуже давно.

— Давно, кажеш? — він раптом нахиляється ближче, і я нервово відкидаюся назад, але його погляд тримає мене міцно, як клей. — І як давно, якщо не секрет?

— Ну, пів року! — о, як же це звучить жалюгідно. — Тобі яка різниця? Ми з Владом щасливі разом, і крапка.

— Ой, які ж ви з Владом молодці, — Ілля знову вмощується на дивані, але погляд його стає зовсім іншим. Він уважно дивиться на мене, і я раптом усвідомлюю, що жодна моя відповідь його не переконує. — Тільки знаєш, що цікаво, Еля?

— Що? — питаю, вже зовсім втрачаючи терпіння.

— Я ще ніколи не бачив, щоб люди так палко вигадували свого хлопця, — говорить чоловік тихо, майже лагідно. — Ти не погана актриса, Еля. Ти просто обрала не той жанр.

Я вже готова щось огризнутися, але він підіймає мою руку, притискає до своїх губ і шепоче:

— А я — реальний. І ти це знаєш.