Розділ 2

Щойно я заходжу до зали — на мене накочується хвиля музики, сміху та парфумів. Усі навколо в масках, і від цього атмосфера здається не стільки таємничою, скільки схожою на якийсь елітний зліт секти. Мені терміново треба випити. Ні, не так — мені потрібна анестезія для цього божевільного вечора. 

Прямую до стійки та хапаю келих шампанського. Випиваю його одним ковтком, навіть не усвідомлюючи, коли він устиг спорожніти. Беру другий, про всяк випадок третій — і світ навколо нарешті припиняє хитатися, набуваючи приємних рожевих відтінків.

«Гаразд, досить», — подумки кажу собі, ставлячи порожній келих на стіл. Як там інструктувала Еля? Знайти хлопця з маленьким зайчиком у нагрудній кишені. Чудовий план, просто бездоганний. Особливо враховуючи, що в натовпі людей у масках із моєю короткозорістю шукати дрібного зайця — це як грати в сапера наосліп.

Швидко обводжу поглядом натовп, доки не помічаю чоловіка, який відповідає опису. Темне волосся, трохи недбало зачесане назад, м’яко відбиває світло люстр. Він стоїть дещо осторонь, без зайвої метушні, ніби він тут лише спостерігач, а не учасник. На ньому елегантний костюм кольору воронячого крила, який сидить настільки ідеально, що, здається, його пошили на замовлення. Але краватки немає — розстебнутий верхній ґудзик сорочки додає образу невимушеності, наче він прийшов сюди не заради світських бесід, а тому, що хтось його змусив. Мій погляд ковзає до його нагрудної кишені — бінго. Маленький зайчик. Ціль захоплено.

Намагаюся зробити неприступний, загадковий вираз обличчя. Він озирається, і наші погляди зустрічаються. Цієї миті час немов зупиняється. Карі очі фіксуються на мені, ніби він теж намагається вгадати, хто я. Щось у його погляді змушує мене завмерти, а потім він повільно всміхається — ледь помітно, майже грайливо. 

Упевнено підходжу, дивлюся йому прямо в очі, хоча насправді розглядаю його немов крізь туман.

— Зайчик у кишені? — кидаю напівпошепки, з інтонацією агентки під прикриттям.

Він підіймає брову, і куточки його вуст знову ледь сіпаються в усмішці.

— Так, зайчик у кишені.

Щось у його голосі, у цьому легкому сміху... Ніби я вже це чула. Уважно розглядаю чоловіка, і секундне спантеличення раптом змінюється жахливим усвідомленням: Ілля Златопольський! Син мого боса. 

Диявол. Це ж треба було так вляпатися.

«Елю, я тебе вб'ю і закопаю на задньому дворі! — волає моя підсвідомість, поки я намагаюся не видати шоку. — Тільки не він! Він же мене не впізнає? Будь ласка, скажіть, що клята смужка мережива на очах робить мене абсолютно невпізнанною!»

Ми бачилися з ним від сили кілька разів в офісі, коли він випадково заходив до батька. Не скажу, що ми ладнали… На відміну від батька, Ілля — людина «без рамок»: байки, спортивні автівки, подорожі. Він тримається від батькового офісу якомога далі, маючи власну мережу СТО. Якось я чула, що він сам перебирає двигуни для своїх машин і навіть бере участь у вуличних перегонах. Ілля з тих, хто приходить у строгий офіс у шкіряній куртці й джинсах, залишаючи за собою легкий шлейф аромату бензину та свободи. Його стиль життя цілком суперечить корпоративній дисципліні, якою славиться Златопольський-старший. І це, здається, його абсолютно не хвилює.

Тепер він стоїть тут, на відстані простягнутої руки, і з цікавістю спостерігає за мною. Я помічаю ледь вловну усмішку на його пухких губах і розумію, що потрібно якнайшвидше опанувати себе, інакше цей вечір обернеться катастрофою.

— Ну, то що? У тебе велика морквина? Бо, знаєш, мій внутрішній зайчик дуже вибагливий до розмірів.

Ілля підіймає брову, а в очах читається веселе здивування. Ніби не може повірити, що я щойно це бовкнула. Я ж удавано розслабляюся і намагаюся здаватися легковажною та трохи дивакуватою.

— Залежить від того, наскільки твій зайчик голодний, — парирує він.

— Я жартую, пупсику! — поспішаю виправити ситуацію. — Ой, ну ти ж не подумав нічого тако-о-ого? У мене просто… багата фантазія.

Ілля сміється, і це лунає як справжній виклик.

— Знаєш, ти дуже цікава, — промовляє повільно, так, ніби вивчає мене.

Серйозно? Це починає мене турбувати. Він нахиляється, ледве не торкаючись своїм обличчям мого. Небезпечна зона! Чорт, але він так смачно пахне… Свіжими, соковитими яблуками. 

Я трошечки відхиляюся.

— Цікава? — перепитую з наївною усмішкою, імітуючи цілковитий подив. — Ох, дякую, хоча знаєш, я не завжди була такою… ммм… цікавою. Іноді навіть пробувала бути серйозною! Уявляєш?

Ілля всміхається і хитає головою. Його очі блищать, і в них блимає лукавство. Мабуть, намагається вгадати, що діється в моїй голові. 

— Та невже? — Він схиляє голову набік, явно насолоджуючись виставою. — І як довго ти там протрималася?

— Ну-у-у, десь дві хвилини, а тоді мене вигнали з книжкового клубу, — кажу, удаючи сум, жалібно опускаю погляд. — Вони, бачите, не оцінили, що я запропонувала замість того нудного зарубіжного автора читати каталоги елітної нерухомості. Ну кому потрібні ті страждання, коли там такі красиві басейни на фотографіях?

Ілля сміється, а я відчуваю, як обличчя заливає жаром. Ставлю на те, що через шари макіяжу нічого не видно. Але якого дідька я червонію? Зі мною такого ще ніколи не траплялося.