Розділ 2

Як тільки я зайшла в зал, люди навколо танцювали, спілкувались і сміялись. Кожен був у масці, і від цього все здавалося дивним і дещо таємничим. Мені терміново треба було випити — щоб набратися сміливості для цього божевільного вечора. Я попрямувала до стійки, хапаючи келих шампанського. Я ковтнула перший келих, навіть не розуміючи, як швидко він спорожнів. Ось другий, а потім ще один — і світ навколо починає здаватися трохи менш напруженим.

«Гаразд, досить,» — подумки сказала я собі, поставивши келих на стіл. Як там говорила Еля? Потрібно знайти хлопця з маленьким зайчиком у кишені. Певно, це має бути якийсь індикатор для мене, але, чорт забирай, у мене ж близорукість!

Я швидко обвела поглядом натовп, поки не помітила чоловіка, який відповідав опису. Темне волосся, трохи недбало зачесане назад, м’яко відбивало світло люстр. Він стояв трохи осторонь, біля столу, без зайвої метушні, ніби був тут лише спостерігачем цього балу, а не учасником. На ньому був елегантний костюм кольору воронячого крила, що виглядав настільки ідеально, що можна було подумати, ніби його зшили спеціально для нього. Але краватки не було — розстебнутий верхній ґудзик сорочки додавав образу невимушеності, наче він прийшов сюди не заради світських бесід, а тому що хтось його змусив. Мій погляд ковзнув до його грудної кишені — ось воно, маленький зайчик. Місія: знайти його, завершена.

Дивлюся на нього через маску й намагаюся зробити неприступний, загадковий вираз обличчя. Він озирається, і наші погляди зустрічаються. У цей момент час, здається, зупиняється. Його очі фіксуються на мені, ніби він теж намагається вгадати, хто я. Щось у його погляді змушує мене завмерти, а потім він повільно усміхається — ледь помітно, майже грайливо. Ох, так. Час діяти. Впевнено підходжу, дивлюся йому прямо в очі, хоча насправді розглядаю його як через туман.

— Зайчик у кишені? — кидаю йому тихо, як агент секретної служби.

Він підняв брову, і куточки його вуст знову злегка сіпнулися в усмішці.

— Так, зайчик у кишені.

Його карі очі блиснули з-під маски — хитрі, злегка зухвалі, і, прокляття, знайомі. Щось у його голосі, у цьому легкому сміху... Ніби я вже це чула. Я уважно дивлюся на нього, і секундне спантеличення раптом змінюється жахливим розумінням: Ілля Златопольський! Син мого боса. Диявол. Це ж треба було так вляпатися.

«Еля, ну ти мене й підставила! Господи, за що? — думаю я, старанно ховаючи шок. — Він же не впізнає мене?»

Ми бачилися з ним від сили кілька разів у офісі, коли він випадково заходив до батька. Не скажу, що ми з ним ладили… був один неприємний інцидент. На відміну від свого батька, Ілля був людиною «поза рамками» — байки, спортивні автомобілі, подорожі. Він тримався від батькового офісу якомога далі, маючи свою власну мережу СТО. Якось я чула, що він сам збирає двигуни для своїх машин, і навіть бере участь у вуличних перегонах. Ілля був тією людиною, яка приходить у строгий офіс у шкіряній куртці й джинсах, залишаючи за собою легкий аромат бензину та свободи. Його стиль життя повністю відрізнявся від корпоративної дисципліни, якою славився його батько. І це, здається, його абсолютно не хвилювало.

Тепер він стоїть тут, на відстані витягнутої руки, і з цікавістю спостерігає за мною. Я помічаю його ледь помітну усмішку на його пухких губах й розумію, що потрібно якнайшвидше взяти себе в руки, інакше цей вечір закінчиться катастрофою.

— Ну, так що? В тебе велика морквина? 

Він підіймає одну брову, а в його очах читається веселе здивування. Ніби не може повірити, що я щойно ляпнула це. Я ж невимушено розслабляюся і намагаюся видати себе за легковажну та трохи дивакувату особу.

— Я жартую, пупсик. Ой, ну ти ж не подумав нічого такого? — наївно кліпаю очима, вкладаючи всю свою акторську майстерність в образ недалекої, легковажної панянки.

Ілля сміється, і цей звук звучить як справжній виклик.

— Знаєш, ти цікава, — промовляє він повільно, так, ніби вивчає мене.

Серйозно? Він виглядає зацікавленим, і це мене починає турбувати.  Він нахиляється до мене, ледве не торкаючись своїм обличчям мого. Небезпечна зона! Чорт, але він так смачно пахне… Свіжими, соковитими яблуками. Я трохи відсунулась.

— Цікава? — перепитую з наївною усмішкою, імітуючи повний подив. — Ох, дякую, хоча знаєш, я не завжди була такою… ммм… цікавою. Іноді я навіть пробувала бути серйозною! Уявляєш?

Ілля усміхається і хитає головою. Його очі блищать, і в них проглядається якесь лукавство. Мабуть, він намагається вгадати, що відбувається у мене в голові. Його повинна відвадити моя тупість!

— Ну, серйозно? — нахиляється ближче, розслаблено повертаючи голову на правий бік. — І як довго ти витримала?

— Ну-у-у, приблизно дві хвилини, а тоді мене вигнали з книжкового клубу, — зображаючи сум, жалісно опускаю погляд. — Але ж вони не оцінили моєї ідеї читати моду на жіночі сумки замість важких романів про щось там похмуре. Кому важливо читати про страждання, коли в руках можна тримати стільки глянцю?

Ілля сміється, а я відчуваю, як моє обличчя заливає жаром. Але ставлю на те, що через шари макіяжу нічого не видно. Але якого дідька, я червонію? Зі мною такого ніколи раніше не було.

— Знаєш, я так радію, що нарешті зустріла тебе! — промовляю з удаваним захопленням. — Ти ж той самий, хто обожнює… як це називається… кататися на машинках і збирати значки? 

— Машинки? — Ілля сміється. — Так, я маю парочку спортивних автомобілів. Але про значки ти перебільшила.

— Ну, я про інше, — відповідаю, злегка розмахуючи рукою. — Я люблю…ммм… перемивати кісточки різним людям у клубах для багатіїв.

— Правда? — він кидає на мене спантеличений погляд. — Тоді я здивований, що ми раніше не зустрічалися.

Його рука ледь не торкається моєї, і це змушує мене інстинктивно відсунутися.

— О, я впевнена, що просто була зайнята… розмірковуванням над важливими речами, наприклад, яким шрифтом написати запрошення на благодійний бал.