Розділ 1

— Злато, благаю тебе!

Еля дивиться на мене такими очима, ніби я щойно відібрала в неї останню рятівну шлюпку на «Титаніку». І, чорт забирай, я вже почуваюся винною, хоча ще навіть не знаю, у чому річ. Моя подруга завжди знає, як домогтися свого. Особливо коли їй конче треба втекти з чергової елітної вечірки або уникнути чергового… потенційного нареченого, якого дбайливо підсунув її батько.

— Ти ж розумієш, як це важливо! — продовжує вона, драматично заламуючи руки з грацією примадонни. — Мій батько домовився про побачення із черговим кавалером. Якщо я піду на цей бал-маскарад, то муситиму цілий вечір терпіти якогось сноба, який цитуватиме мені свій інвестиційний портфель! Ну, Златочко, ти ж не залишиш мене в біді?

Я втомлено зітхаю. На годиннику майже шоста вечора, а завтра — мій останній робочий день на посаді асистентки в одній з найбільших IT-компаній міста. У мене нарешті з’являється шанс перейти в технічний відділ, де я зможу працювати з кодом і програмами, а не відповідати на дзвінки та носити каву. Це мій особистий тріумф, на який я чекала роками. Але якщо Еля щось задумала, вона неодмінно знайде спосіб мене втягнути.

— Елеоноро, ти ж знаєш, що я ненавиджу такі вечірки. Бал-маскарад — це взагалі не про мене, — намагаюся пручатися я.

— Це лише на кілька годин… — Вона схиляє голову й пускає свою коронну сльозу (присягаюся, вона тренує цей вираз перед дзеркалом). — Єдине, що тобі потрібно зробити, — удавати із себе нестерпну дурепу. Трохи істерики, дрібка відвертої неадекватності… Так, аби в нього навіть думки не виникло про шлюб зі мною. Ну, ти ж чудово це вмієш!

— Слухай, Елю, а ти впевнена, що тобі потрібна саме я? З твоєю енергією та артистизмом ти б сама чудово впоралася, наполегливо виївши йому мозок чайною ложечкою!

Еля кривиться так, мовби я щойно запропонувала їй пересісти на громадський транспорт.

— Ти ж знаєш, яка це напруга для моєї тендітної нервової системи... До того ж мій хлопець цього не зрозуміє.

Я пирхаю. Її хлопець — еталонний муд… Коротше кажучи, дуже специфічна людина.

І тут вона витягає з рукава свій головний козир:

— Я тобі заплачу. Подвійний тариф за моральну шкоду.

Якби ми були в мультику, у моїх очах зараз гучно клацнув би касовий апарат. Не те щоб я була загребущою, але я виросла у звичайній сім'ї із середнім статком. І хоча мій нинішній заробіток непоганий, перспектива солідного бонусу неабияк приваблює. Зрештою, зайвих грошей у природі не існує.

Подруга кидає на мене благальний погляд — абсолютна копія Кота в чоботях із «Шрека». Хіба що капелюха бракує.

— Гаразд, — здаюся я, схрестивши руки на грудях. — Тільки б мені про це не пошкодувати.

Чи це мій перший виступ у ролі «нареченої-катастрофи»? О, ні. У нас ціле портфоліо таких афер.

Уперше я вдавала із себе дівчину, яка вважає флірт різновидом шкірної хвороби. Тоді, на церемонії відкриття гольф-клубу, я блискуче зіграла дивачку із загадковим хобі — колекціонуванням риб'ячих плавців. Я ходила за потенційним нареченим Елі по п'ятах і з маніякальним натхненням розповідала, як сушу їх на батареї. На п'ятнадцятій хвилині чоловік зблід і непомітно розчинився в тумані.

Удруге — злощасний корпоративний рафтинг. Я мала грати жахливу боягузку. Усі в човні кричали: «Веслуй!», а я, вчепившись у борт, істерично волала: «Ми всі помремо, вода занадто мокра!». Кавалер утік, прикинувшись, що в нього раптово запалився апендицит.

А ще був випадок із костюмом гігантського хот-дога на геловінській вечірці… Але про це краще взагалі не згадувати.

Чесно кажучи, подібних історій траплялося чимало. І ось тепер — бал-маскарад.

Еля блискавично змінює настрій. Її очі спалахують, наче вона щойно зірвала джекпот. Вона починає радісно підстрибувати на місці, а потім хапає мене за плечі й обіймає так міцно, що я майже задихаюся. Вона — справжня майстриня маніпуляцій.

У нас дуже різне життя. Еля виросла в багатій родині, де її завжди оточували розкіш, прислуга й відсутність будь-яких заборон. Її батько хотів для неї «ідеального життя» і наполягав на вигідному шлюбі. Я ж — дівчина зі звичайної сім'ї. У мене ніколи не було можливості ховатися від проблем, тому я звикла тримати все під контролем, особливо після того, як розлучилися батьки. Моя робота асистентки — не те, про що я мріяла, але вона дає мені стабільність. Проте від завтра моє життя має змінитися…

— До речі, що за хлопець цього разу? — запитую я, поки ми йдемо до виходу.

— М-м-м... —  муркоче. — Іван? Ні, ні. Ігор? Та ні. Зачекай, зараз згадаю... 

— Ти навіть ім'я жертви не запам'ятала?! 

— Ну... я трошечки прослухала. Там на фоні грала така класна пісня… — Вона невинно кліпає віями.

— Господи, Елю! Як так можна? 

— Менше знаєш — природніше граєш! Ходімо в салон, з тебе треба зробити цукерочку, — рішуче командує подруга.

— Що означає «ходімо в салон»? Це сьогодні? — обурено перепитую, відчуваючи, як у душі починають ворушитися сумніви, чи варто було погоджуватися. 

— Авжеж! Підемо й зробимо з тебе фатальну жінку, якої ти сама злякаєшся в дзеркалі, — весело щебече Елеонора.