Розділ 13

 Дорога на Південь та Повітряний Замок

Залишивши підземне місто Каранд-Дур, загін вирушив далі на південь. Два кристали — багряний та зелений — спокійно спочивали в полотняній торбині Ху Тао. Коли вони знаходилися поруч, то випромінювали приємне, м'яке тепло, яке немов додавало сил усьому загону під час виснажливого переходу.

Пейзаж навколо поступово змінювався. Похмурі сірі скелі й туманні рівнини поступилися місцем високим, величним горам, чиї вершини губилися далеко в білосніжних хмарах.

— Третій фрагмент — Перо Неба — ховається в самому серці Небесного Скелі, — пояснювала Лірія, вказуючи рукою на найвищий пік. — Там стоять руїни давнього Повітряного Замку. Раніше це було притулком для духів вітру, але зараз...

— Зараз там точно вештаються тіні, — закінчив за неї Бронн, міцніше перехоплюючи свій молот.

Шлях вгору був крутим та небезпечним. Стежка вилася над глибокими прірвами, а гірський вітер пропікав до кісток. Проте Ху Тао йшла першою. Всередині неї більше не було того остраху, що скував її в перші дні в Ерендорі. Вона відчувала, що це полум'я — це її покликання.

Наприкінці дня вони нарешті досягли плато. Перед ними постали величні біломармурові колони Повітряного Замку, що напівзруйнованими піднімалися до самого неба. Проте над руїнами висіла похмура фіолетова тучниця, з якої зривалися розряди темних блискавок.

— Ми на місці, — прошепотіла Еліна, притискаючись до Міри. — Останній фрагмент тут.

Ху Тао вийшла на середину майданчика. Сльоза Вогню та Кристал Землі в її торбі раптово спалахнули так яскраво, що світло пробилося крізь тканину. Останній артефакт відгукувався на їхнє наближення, закликаючи до себе.