Фінал. Одне маленьке агентство

Минув рік.

Академія Семи Веж більше не була такою, якою Міра побачила її в перший день.

Сьома Вежа більше не вважалася забороненою.

Вона залишалася загадковою, звичайно.

Деякі двері все ще не відчинялися.

Деякі коридори змінювали напрямок.

А одна сходинка вперто переносила кожного, хто на неї наступав, на третій поверх, незалежно від того, звідки він ішов.

Але тепер це вже не лякало.

Це просто була Академія.

Жива.

Дивна.

Трохи божевільна.

Саме така, якою вона й мала бути.

Міра стояла біля вікна нового офісу й дивилася на сім веж.

На її столі лежала Хроніка Межі.

Вона давно перестала писати страшні пророцтва.

Тепер найчастіше залишала короткі повідомлення.

Наприклад:

«Не забудь поїсти».

Або:

«Не чіпай той артефакт».

А одного разу просто написала:

«Тео знову щось вибухнув».

Міра досі не знала, як книга дізналася про це.

Але факт залишався фактом.

Вибух стався.

Тео вижив.

І заявив, що все було заплановано.

— Міро!

Двері відчинилися.

Тео влетів до кімнати з коробкою в руках.

— У нас клієнт!

Міра повернулася.

— Справжній?

— Справжніший за попередніх.

— Хто?

— Професор із Вежі Води.

— Що в нього сталося?

Тео поставив коробку на стіл.

— Зникла його ложка.

Міра мовчала.

— І?

— Вона була зачарована.

— І?

— Вона сама їла суп.

Міра подивилася на нього.

— Тео.

— Що?

— Ми рік будували репутацію.

— Саме тому я й кажу, що справа серйозна.

Ліора зайшла слідом.

— Я чула про ложку.

— І?

— Вона втекла вдруге.

Міра повільно сіла за стіл.

— Добре.

Вона відкрила блокнот.

На першій сторінці було написано:

СПРАВА №47.
ЗНИКНЕННЯ ЗАЧАРОВАНОЇ ЛОЖКИ.

Тео сів навпроти.

— Ось бачиш? Ми справжні детективи.

— Зачекай.

Міра подивилася на нього.

— А де ректор?

Усі троє одночасно замовкли.

За дверима пролунав голос:

— Я тут.

Каель зайшов до кімнати.

Тео тихо прошепотів:

— Ми загинули.

Каель поклав на стіл конверт.

— Ні. Але у вас є інша проблема.

Міра взяла конверт.

— Яка?

— Знову відкрилася Сьома Вежа.

Вона завмерла.

— Що саме?

— Не портал.

— Тоді що?

Каель подивився на Хроніку.

— Двері.

Книга сама відкрилася.

На сторінці з'явилися слова:

«НЕ ЦЬОГО РАЗУ.»

Міра підняла брову.

— Це все?

На наступній сторінці виникло:

«ЦЬОГО РАЗУ Я ЗНАЮ, КУДИ ВОНИ ВЕДУТЬ.»

Тео нахилився над книгою.

— І?

Новий напис.

«ДОДОМУ.»

Міра перестала усміхатися.

Каель теж.

Ліора тихо запитала:

— Додому для кого?

Книга перегорнула сторінку.

На ній з'явилося ім'я.

ЕЛІАНА ВЕЙЛ.

Міра завмерла.

— Вона ж…

Каель поклав руку на край книги.

— Не поспішай.

— Але якщо Хроніка каже…

— Вона не завжди говорить буквально.

Міра дивилася на ім'я.

Вперше за довгий час у її грудях з'явилося відчуття, яке вона майже забула.

Надія.

Не впевненість.

Не обіцянка.

Але надія.

І цього було достатньо.

Того вечора вони стояли біля Сьомої Вежі.

Каель, Міра, Тео й Ліора.

Ніхто не говорив.

Двері перед ними світилися золотим.

Міра поклала руку на ручку.

— Я не піду.

Каель подивився на неї.

— Не підеш?

— Не сьогодні.

Вона усміхнулася.

— Я хочу вперше за довгий час просто повернутися додому.

Тео кивнув.

— Це найрозумніше рішення, яке ти приймала за останній рік.

— Дякую.

— Не звикай.

Вони повернулися до академії.

На півдорозі Міра озирнулася.

Двері Сьомої Вежі вже зникли.

Але тепер вона знала:

якщо вони відкриються знову —

вона буде готова.

Наступного ранку на дверях маленького офісу з'явилася нова табличка.

Міра сама прибила її до дерева.

Тео стояв поруч і оцінював результат.

Ліора тримала коробку з документами.

Ніко сидів на підвіконні й демонстративно стежив за всіма.

На табличці було написано:

Розслідуємо все.

Нижче, трохи меншими літерами:

Крім особистих справ ректора.

Міра подивилася на Тео.

— Ти знову це написав.

— Це вже традиція.

— Каель нас вижене.

— Він не може. Ми офіційно працюємо при академії.

— Він ректор.

— Саме тому йому доведеться терпіти.

Позаду них пролунав голос:

— Я все чую.

Тео навіть не обернувся.

— Ми теж.

Каель підійшов до таблички.

Подивився.

Зітхнув.

— Я здаюся.

Міра усміхнулася.

— Нарешті.

Каель перевів погляд на неї.

— Але маю одну умову.

— Яку?

— Якщо наступного разу ви знайдете міжсвітову браму, спочатку повідомляєте мені.

Міра простягнула руку.

— Домовилися.

Каель потиснув її руку.

— Домовилися.

Тео подивився на них.

— Я зараз щось пропустив?

Ліора відповіла:

— Ні. Просто двоє людей нарешті навчилися домовлятися без сварки.

— Небезпечно.

Міра засміялася.

Каель похитав головою.

І вперше за весь час не став нічого заперечувати.

Минуло кілька хвилин.

До агентства зайшов перший клієнт.

Старенький чарівник у синьому плащі зняв капелюха.

— Ви справді розслідуєте будь-які справи?

Міра взяла блокнот.

— Якщо вони мають загадку — так.

— Навіть якщо вона дуже дивна?

Тео відсунув стілець.

— Особливо якщо дивна.

— Навіть якщо це магія?