Розділ 26. Світ за порталом

Міра ще кілька секунд дивилася на напис на вежі.

«ВІТАЄМО ВДОМА, ЧУЖИНКО.»

Слово «вдома» чомусь зачепило сильніше за все інше.

Вона не знала цього міста.

Не знала неба над ним.

Не знала людей, які дивилися з вікон.

І все ж напис говорив із нею так, наче вона поверталася, а не потрапила сюди вперше.

— Мені дуже не подобається, коли незнайомі світи називають мене «вдома», — нарешті сказала Міра. — Особливо після того, як щойно замкнули нас усередині.

Тео озирнувся на кам'яну стіну, де ще кілька хвилин тому були двері.

— Погоджуюся. Якщо це гостинність, то господарям явно бракує елементарного розуміння етикету.

Ліора нервово всміхнулася.

— Зате тепер ми точно знаємо, що двері назад не відкриються самі.

— Це мало заспокоює, — зауважив Тео.

Каель не долучався до жарту. Він уважно розглядав місто.

— Не відходьте далеко одне від одного. Ми не знаємо, хто саме спостерігає за нами.

Міра повернулася до дівчини, яка стояла на сходах.

— Ти сказала, що тільки я можу відкрити другі двері. Поясни, що це означає.

Дівчина спустилася на кілька сходинок.

Тепер Міра могла роздивитися її краще. На вигляд їй було приблизно двадцять років. Темне волосся спадало на плечі, а очі мали незвичайний сріблястий відтінок.

— У цьому світі існує не один прохід між реальностями, — відповіла вона. — Перші двері ведуть сюди. Другі — звідси.

— Тобто ми зараз опинилися по інший бік Межі?

— Так.

— А другі двері повернуть нас назад?

Дівчина похитала головою.

— Не зовсім.

Каель нарешті заговорив:

— Тоді куди вони ведуть?

Дівчина перевела погляд на нього.

— Туди, куди пішла Еліана.

Вірен зробив крок уперед.

— Ти справді її бачила?

— Бачила.

Його голос став тихішим.

— Коли?

— Сімнадцять років тому.

Вірен на мить заплющив очі.

Міра помітила, як сильно він стиснув пальці.

— Що з нею сталося? — запитала вона.

Дівчина відповіла не одразу.

— Вона намагалася знайти шлях назад. Але місто не дозволило їй піти.

— Чому?

— Бо вона відкрила те, чого не повинна була відкривати.

Міра відчула знайоме роздратування.

Знову загадки.

Знову половина відповіді замість усієї.

— Я починаю ненавидіти цю традицію, — пробурмотіла вона. — Усі навколо знають щось важливе, але чомусь вважають, що мені краще отримувати правду маленькими порціями.

Тео кивнув.

— Я підтримую. Особливо якщо врахувати, що зазвичай після таких фраз з'являється ще одна катастрофа.

Дівчина вперше ледь усміхнулася.

— Ти Тео Арден.

Тео перестав усміхатися.

— Звідки ти знаєш моє ім'я?

— Мені показали.

— Хто?

Дівчина перевела погляд на Міру.

— Ті, хто стежить за вами.

Каель одразу став настороженим.

— Хто вони?

— Я не знаю, як ви їх називаєте у вашому світі. Тут їх називають Спостерігачами.

— І що їм від нас потрібно? — запитала Ліора.

Дівчина подивилася на центральну вежу.

— Побачити, що зробить Міра.

Міра нахмурилася.

— Чому я для них настільки важлива?

— Тому що ти перша за сімнадцять років, хто відкрив двері добровільно.

Міра задумалася.

— Але я не відкривала їх.

— Відкривала. Просто не знала про це.

Каель різко повернувся до неї.

— Що вона має на увазі?

Дівчина відповіла:

— Коли Міра торкнулася Межі, вона не просто пройшла крізь неї. Вона змінила її.

Міра згадала золоте світло, яке піднялося з розлому.

— Тому Сьома Вежа реагує на мене?

— Тому Сьома Вежа впізнала тебе.

Вірен тихо сказав:

— Еліана теж могла змінювати магію.

Дівчина кивнула.

— Саме тому вона змогла пройти сюди.

Міра подивилася на Каеля.

— Тепер я розумію, чому ти боявся.

Каель не відвів погляду.

— Я боявся не самої твоєї сили.

— А чого?

Він на мить замислився.

— Того, що хтось знову спробує використати її так, як використали силу Еліани.

Міра нічого не відповіла.

У його словах не було звичного контролю чи наказу.

Лише чесне визнання того, чого він сам боявся.

Вони рушили вулицею.

Місто залишалося неприродно тихим.

Чим далі вони йшли, тим більше Міра помічала дивних речей.

На стінах будинків були намальовані символи.

На дверях — знайомі знаки.

А деякі вікна відбивали не вулицю, а зовсім інші місця.

В одному вона побачила засніжений ліс.

В іншому — океан.

Ще в одному — кімнату, дуже схожу на її колишню спальню.

Міра зупинилася.

— Не дивись довго, — попередив Каель.

— Чому?

— Відображення тут можуть бути не просто відображеннями.

Міра все ж подивилася.

У кімнаті на іншому боці скла стояв її старий письмовий стіл.

На ньому лежав її блокнот.

Той самий, який вона залишила у своєму світі.

Вона підійшла ближче.

— Це неможливо.

Тео став поруч.

— Що ти бачиш?

— Мою кімнату.

— Справжню?

— Не знаю.

Каель подивився на вікно.

— Не торкайся скла.

Міра відступила.

— Я й не збиралася.

Раптом у відображенні щось змінилося.

За її столом з'явилася постать.

Жінка.

Еліана.

Міра завмерла.

— Бабусю?..

Жінка повернула голову.

Вона дивилася прямо на Міру.

Потім поклала руку на стіл і написала пальцем на пилюці:

«НЕ ЙДИ ДО ВЕЖІ.»

Міра різко повернулася до Каеля.

— Ти бачив?

— Так.

Вірен підійшов ближче.

— Що вона написала?

Міра повторила.

Вірен зблід.

— Тоді ми точно повинні йти до вежі.

Тео недовірливо подивився на нього.

— Ви щойно пояснили мені нове правило цього світу: якщо хтось пише «не йди», потрібно йти?

— Ні, — відповів Вірен. — Але якщо Еліана спеціально попереджає Міру, це означає, що вежа має значення.