Розділ 25. Двері, яких не повинно існувати

Тиша після четвертого удару була страшнішою за сам звук.

Міра стояла в центрі кола й дивилася на згаслу Межу.

Ще кілька секунд тому за нею був її світ.

Тепер — лише темна поверхня, схожа на чорне скло.

Каель не рухався.

Вірен тримав руки над схемою.

Селена мовчала.

Тео першим порушив тишу.

— Я правильно розумію, що все закінчилося?

Ліора подивилася на нього.

— Ти справді хочеш це запитати?

— Ні.

— Тоді навіщо?

— Хотілося почути щось хороше.

Міра ледь усміхнулася.

Але посмішка одразу зникла.

На поверхні Межі з'явилася тонка лінія.

Вертикальна.

Наче хтось провів пальцем по склу.

Каель зробив крок уперед.

— Відійди.

— Чому?

— Бо це не тріщина.

Міра подивилася уважніше.

— Це…

Лінія стала ширшою.

І перетворилася на контур дверей.

Старих.

Дерев'яних.

З металевою ручкою.

Міра відчула холод.

— Але ми щойно закрили портал.

Вірен похитав головою.

— Це не портал.

— Тоді що?

Він відповів майже пошепки:

— Двері.

На дверях не було жодної руни.

Ні захисту.

Ні магічного відбитка.

Нічого.

Саме це й насторожувало Міру.

Вона підійшла ближче.

— Вони не залишають сліду.

Каель одразу заперечив:

— Не торкайся.

— Я тільки дивлюся.

— Цього разу послухай мене.

Міра повернула голову.

— Чому?

Каель мовчав.

— Ти знаєш ці двері?

— Ні.

— Тоді чому боїшся?

Він подивився на них.

— Бо сімнадцять років тому ми бачили такі самі.

Вірен різко підняв голову.

— Каелю…

— Вона повинна знати.

Селена тихо сказала:

— Тоді скажи все.

Каель довго мовчав.

Потім:

— Під час першого експерименту портал відкрився лише на кілька секунд.

Міра слухала.

— Ми думали, що він зник.

— Але?

— Перед тим, як Межа закрилася, ми побачили двері.

— Такі самі?

Каель кивнув.

— Вони стояли по той бік.

— І що було за ними?

— Ми не знали.

Міра подивилася на двері.

— А тепер знаємо?

Каель похитав головою.

— Ні.

Він зробив паузу.

— Тепер вони стоять по цей бік.

Тео повільно відступив.

— Я голосую за те, щоб не відкривати.

Ліора кивнула.

— Підтримую.

Міра подивилася на них.

— А якщо за ними відповідь?

— Тоді відповідь може почекати.

— А якщо ні?

Тео зітхнув.

— Міро, це двері, які не повинні існувати.

— Саме тому я хочу знати, чому вони тут.

Каель підійшов ближче.

— Я піду першим.

Міра похитала головою.

— Ні.

— Це не обговорюється.

— Якраз обговорюється.

— Міро.

— Якщо ці двері пов'язані зі мною, вони можуть реагувати на мене інакше.

Каель подивився на неї.

— Саме тому ти не повинна їх торкатися.

— А якщо я єдина, хто може їх відкрити?

Він замовк.

Вірен тихо сказав:

— Вона права.

Каель повернувся.

— Не допомагай.

— Я не допомагаю. Я констатую.

Міра підійшла до дверей.

Зупинилася за кілька сантиметрів.

Не торкнулася.

І тоді двері самі відчинилися.

За ними не було кімнати.

Не було коридору.

Не було навіть землі.

Там було небо.

Чорне.

Але всіяне зорями.

Міра дивилася вперед.

— Це не наш світ.

Вірен підійшов ближче.

— І не твій.

Каель став поруч.

— Ми не знаємо.

Міра відчула вітер.

Справжній.

Він торкнувся її обличчя.

Десь далеко чулося дзюрчання води.

А потім — дзвін.

Один.

Другий.

Третій.

Тео нервово прошепотів:

— Скажіть, що це не дзвін.

— Це дзвін, — відповіла Ліора.

— Дякую.

Міра зробила крок до дверей.

Каель схопив її за руку.

— Ні.

Вона зупинилася.

— Я тільки подивлюся.

— Ми не знаємо, що там.

— Саме тому.

— Міро.

Вона подивилася на його руку.

Каель одразу відпустив.

— Вибач.

Міра кивнула.

— Я не збираюся йти сама.

Тео підняв руку.

— Чудово. Бо я вже подумав, що мені доведеться тебе наздоганяти.

Ліора усміхнулася.

— Ти все одно підеш.

— Так.

— Чому?

— Бо я не залишу свою партнерку саму в іншому світі.

Міра подивилася на нього.

— Партнерку?

— По агентству.

— Звичайно.

— Я саме це й мав на увазі.

Вони перейшли через двері.

Першим Каель.

За ним Міра.

Тео.

Ліора.

Вірен.

Селена залишилася біля проходу.

— Ти не йдеш? — запитала Міра.

— Хтось повинен тримати двері відкритими.

— Вони самі відкрилися.

Селена похитала головою.

— Саме це мене й лякає.

Міра хотіла щось сказати.

Але двері раптом почали зачинятися.

— Селено!

— Не бійся!

— Що?

Селена подивилася на неї.

— Якщо двері закриються, шукай місто без тіні.

Двері зачинилися.

Міра залишилася в іншому світі.

Перше, що вона відчула, — тиша.

Друге — вітер.

Третє — відсутність магії.

Міра озирнулася.

Перед ними простягалася величезна рівнина.

На горизонті стояло місто.

Високі вежі.

Срібні мости.

Темні куполи.

Але жодного світла.

— Де ми? — запитав Тео.

Вірен відповів:

— Не знаю.

Каель дивився на місто.

— Я знаю.

Усі повернулися до нього.

— Ти був тут?

— Ні.

— Тоді звідки?

Каель показав на центральну вежу.

На ній був символ.

Сім ліній.

А під ними — одна.

— Я бачив це на старих кресленнях.

Міра підійшла ближче.

— Що це за місце?

Каель відповів:

— Світ, який не повинен існувати.

Вони рушили до міста.

Чим ближче підходили, тим дивнішим воно ставало.