Розділ 23. Агентство проти темного мага

— Себе?

Тео повторив слово так, ніби воно було особливо небезпечним.

— Ви хочете сказати, що зрадник — ви?

Каель подивився на нього.

— Ні.

— Тоді я не розумію.

— Я теж, — спокійно відповів Каель.

Міра не зводила з нього очей.

Хроніка лежала на столі.

Чорні літери ще не зникли.

БІЙТЕСЯ ТОГО, ХТО ЙОГО НЕ ПОМІТИВ.

Міра повільно закрила книгу.

— Каелю, коли ти востаннє бачив Селену?

— Сьогодні.

Тео підняв брови.

— Що?!

Каель навіть не здригнувся.

— Вона була на засіданні викладачів.

— І ти нічого не запідозрив?

— Ні.

— Тоді Хроніка має рацію.

Каель подивився на нього.

— На жаль.

Міра підняла руку.

— Стоп.

Усі замовкли.

— Ми зараз не будемо звинувачувати нікого без доказів.

Тео здивовано подивився на неї.

— Навіть якщо доказів уже дуже багато?

— Особливо тоді.

Міра відкрила блокнот.

— Якщо Селена працює із Саймоном, вона не могла просто забрати Хроніку. Книга сама обирає, кому дозволити себе взяти.

Вірен кивнув.

— Саме так.

— Отже, або Селена має спосіб обійти її захист…

Міра подивилася на Каеля.

— …або Хроніка сама дозволила їй це зробити.

Тиша.

Ліора тихо сказала:

— Це ще гірше.

— Набагато, — погодилася Міра.

Вони вирішили розділитися.

Каель залишився в академії перевіряти викладачів і захисні системи.

Вірен пішов до архівів.

А Міра, Тео та Ліора вирушили до старого сховища.

— Чому саме ми? — запитав Тео.

— Бо це наша справа.

— Мені подобалося, коли наша справа була про зниклий перстень.

— Тоді ти ще не знав, що перстень пов'язаний із міжсвітовим порталом.

— Саме тому я зараз сумую за перснем.

Ліора посміхнулася.

— Не хвилюйся. Якщо виживемо, відкриємо нормальне детективне агентство.

Міра зупинилася.

— «Якщо виживемо»?

— Просто вислів.

— Більше так не кажи.

— Домовились.

Тео подивився на Міру.

— А агентство все ще називається «Вейл & Арден»?

Міра кивнула.

— Звичайно.

— Добре.

Він поправив ремінь сумки.

— Бо я вже придумав логотип.

Міра не втрималася від усмішки.

— Тео, ми зараз ідемо в підземне магічне сховище, а ти думаєш про логотип?

— Я намагаюся зберігати нормальність.

— І як?

— Погано.

Сховище №0 знаходилося під старою лабораторією.

Вхід відкрився лише після того, як Міра приклала чорний ключ.

Камінь розійшовся.

За ним з'явилися сходи.

Вони спускалися вниз.

Дуже довго.

На стінах не було жодної руни.

Ніякого освітлення.

Ніякого захисту.

— Це дивно, — сказала Ліора.

— Що саме?

— У такому місці повинні бути захисні закляття.

Міра провела рукою над стіною.

— Вони тут є.

— Я їх не відчуваю.

— Бо вони не магічні.

Тео зупинився.

— А які?

— Вони працюють на пам'яті.

— Тобто?

— Якщо людина забуває, що бачила, захист спрацьовує.

Тео задумався.

— А як можна забути щось навмисно?

Міра подивилася на нього.

— Не знаю.

З темряви пролунав голос:

— Можна.

Усі завмерли.

Ліора підняла руку.

Навколо її пальців спалахнуло зелене світло.

— Хто тут?

Тиша.

Потім:

— Той, хто забув.

Міра дістала лупу пам'яті.

— Не виходьте.

Вона зробила крок уперед.

У повітрі з'явився магічний слід.

Старий.

Дуже старий.

Перед нею виник образ людини.

Жінка.

Еліана Вейл.

Міра затамувала подих.

— Знову вона.

Примарний образ дивився кудись убік.

— Якщо хтось бачить це послання, значить, Сховище Нуль відкрито.

Її голос був спокійним.

— Проєкт «Межа» ніколи не мав на меті відкрити двері.

Міра насупилася.

— Тоді для чого?

Еліана продовжила:

— Ми хотіли зрозуміти, чи існують інші світи.

Зображення затремтіло.

— Але після першого контакту зрозуміли: проблема не в тому, що світи існують.

Вона зробила паузу.

— Проблема в тому, що деякі з них уже знають про нас.

Образ зник.

На стіні з'явився напис:

«ПЕРШИЙ КОНТАКТ БУВ ПОМИЛКОЮ.»

Тео тихо сказав:

— І що вони побачили?

Міра відповіла:

— Нас.

У центрі Сховища Нуль стояв круглий стіл.

На ньому лежали чотири предмети.

Чорний кристал.

Срібний ключ.

Зламаний медальйон.

І маленький білий конверт.

Міра підійшла.

На конверті було написано:

МІРІ ВЕЙЛ.

— Знову це, — прошепотіла вона.

Тео подивився на неї.

— Відкривати?

— Так.

Вона розірвала конверт.

Всередині був один аркуш.

«Якщо ти читаєш це, значить, Саймон повернувся.»

Міра продовжила.

«Не намагайся перемогти його силою. Він сильніший.

Не намагайся переконати його. Він уже переконав себе.

Не намагайся втекти. Він саме цього хоче.»

Останній рядок був написаний іншим чорнилом.

«Знайди четвертий ключ.»

Ліора озирнулася.

— Тут тільки три.

Міра подивилася на стіл.

Чорний кристал.

Срібний ключ.

Медальйон.

— Отже, четвертий десь захований.

Тео постукав по столу.

— А якщо це сам стіл?

Міра подивилася на нього.

— Чому ти іноді говориш дурниці, які виявляються корисними?

— Талант.

Вона провела рукою по поверхні.

Стіл відреагував.

У центрі відкрилася маленька ніша.

А в ній лежав четвертий ключ.

Золотий.

На ньому був символ.

Не сім ліній.

Не вісім.

Одна.

Пряма.

— Що це означає? — запитала Ліора.

Міра не відповіла.

Бо вже знала.