Розділ 19. Хтось полює на Міру

Розділ 19. Хтось полює на Міру

Дев’ятий удар дзвону ще довго висів у повітрі.

Міра не рухалася.

Вона дивилася на Адріана Вірена й намагалася змусити мозок прийняти очевидне.

Професор, який зник.

Професор, якого вони шукали.

Професор, чиє ім’я з’являлося в документах, записах, дзеркалах і посланнях.

Стояв перед нею.

Живий.

— Ви справжній? — нарешті запитала Міра.

Вірен ледь усміхнувся.

— Це, мабуть, найкраще питання, яке ти могла поставити.

— Я серйозно.

— Я теж.

Він підвівся.

Рухався повільно, ніби кожен крок давався йому важко.

— Доторкнися.

— До вас?

— Якщо хочеш перевірити.

Міра підійшла ближче.

Зупинилася за крок.

— А якщо це чергова ілюзія?

— Тоді ти знову знайдеш слід, який не сходиться.

Міра примружилася.

Вона вже знала правило.

Магія завжди залишає слід.

Вона простягнула руку.

Її пальці торкнулися руки Вірена.

Тепло.

Живе тепло.

Міра різко відсмикнула долоню.

— Ви справжній.

— На жаль, — відповів Вірен.

— Чому «на жаль»?

— Бо тепер ти теж у небезпеці.

Міра відчула, як усередині все похололо.

— Хто полює на мене?

Вірен подивився на двері.

— Не «хто».

Він зробив паузу.

— Що.

По той бік дверей Каель Равенкрофт почув дев’ятий удар.

Він застиг.

Тео подивився на нього.

— Скажіть, що це нормально.

— Ні.

— Чудово.

Ліора повільно відступила від стіни.

— Ви сказали, що у вежі вісім рівнів дзвону.

— Так.

— Тоді звідки взявся дев’ятий?

Каель не відповів.

Його погляд залишався прикутим до підлоги.

Срібні лінії почали темнішати.

— Вежа більше не захищається, — сказав він.

— А що вона робить? — запитала Ліора.

Каель підняв очі.

— Вона кличе.

Тео зблід.

— Кого?

Під ними щось ударило.

Раз.

Другий.

Третій.

Стіни здригнулися.

Зі стелі посипався пил.

— Міру? — запитав Тео.

— Ні.

Каель стиснув щелепи.

— Того, хто шукає її.

Вірен зачинив усі віконниці.

— Допоможи мені.

Міра мовчки взялася за одну з них.

— Що ми робимо?

— Приховуємо слід.

— Від кого?

— Від тих, хто може його побачити.

— Я думала, ви скажете щось конкретніше.

— Конкретніше: якщо вони знайдуть твій слід, вони зможуть знайти тебе.

Міра завмерла.

— Мій магічний відбиток?

— У тебе його немає.

— Саме тому мене не можуть знайти?

Вірен похитав головою.

— Саме тому вони й шукають тебе.

Міра відчула неприємний холод у грудях.

— Не розумію.

— Звичайний маг залишає відбиток, коли використовує силу. Твій слід інший. Ти не залишаєш магічного відбитка.

Вірен подивився їй прямо в очі.

— Ти змінюєш чужу магію.

— Я вже це чула.

— Ні. Ти не зрозуміла головного.

Він підійшов до столу.

На ньому лежав старий аркуш.

— Межа не може пройти через звичайного мага.

— Чому?

— Бо магічний відбиток прив’язує його до світу.

Міра повільно зрозуміла.

— А в мене його немає.

— Саме так.

Вірен поклав долоню на аркуш.

— Ти не прив’язана до цього світу так, як інші.

— І тому можу бути…

— Провідником.

Міра мовчала.

Це слово вже звучало надто багато разів.

Але тепер воно перестало бути загадковим.

Воно стало страшним.

— Що вони хочуть через мене відкрити?

Вірен не відповів.

— Професоре.

— Я не знаю.

— Ви щойно сказали, що розумієте, що відбувається.

— Я розумію принцип.

Він підняв очі.

— Але я не знаю, хто стоїть по той бік.

Міра згадала силует.

— Я його бачила.

Вірен зблід.

— Де?

— У пастці.

— Він говорив?

— Так.

— Що сказав?

Міра повторила його слова.

Вірен довго мовчав.

Потім тихо промовив:

— Значить, вони вже навчилися говорити з нею.

— Зі мною?

— Через тебе.

Міра різко відступила.

— Скільки часу?

— Що?

— Скільки часу ви знали, що я прийду?

Вірен опустив погляд.

— Сімнадцять років.

Міра завмерла.

— Сімнадцять?

— Саме стільки минуло від першої спроби відкрити Межу.

— Ви знали, що я з'явлюся?

— Ми знали, що колись з’явиться людина без магічного відбитка.

— «Ми»?

Вірен не відповів.

І цього разу Міра почула в його мовчанні більше, ніж у будь-яких словах.

— Хто ще?

Вірен підняв голову.

— Каель.

Міра завмерла.

— Він знав?

— Не все.

— Але знав про мене?

— Знав про можливість.

Міра відчула, як усередині підіймається злість.

Не страх.

Саме злість.

— Усі навколо мене щось знають.

Вона різко розвернулася.

— Каель знає. Ви знаєте. Хроніка знає. Сьома Вежа знає.

— Міро…

— А я?

Вона обернулася.

— Я що знаю?

Вірен мовчав.

— Нічого.

Її голос став тихішим.

— Усе своє життя я була людиною, яка любила знаходити відповіді.

Вона стиснула пальці.

— А тепер я сама стала питанням.

У той самий момент двері кімнати здригнулися.

Вірен різко підняв руку.

— Тихо.

Міра завмерла.

За дверима щось рухалося.

Один крок.

Другий.

Потім — тиша.

Вірен швидко загасив лампу.

Кімната занурилася в темряву.

Міра прошепотіла:

— Це вони?

— Не знаю.

— А хто ще може бути?

— Ось це мене й турбує.

Крок.

Прямо за дверима.

Потім тихий шурхіт.

Хтось провів рукою по поверхні.

Міра побачила тонку смужку синього світла.

Вона повзла по дереву.

Шукала щось.

— Магічний пошук, — прошепотів Вірен.

— Мене?

— Так.

Міра притиснулася до стіни.

Синє світло наближалося.

Раптом воно зупинилося.