Розділ 18. Пастка

Восьмий удар дзвону не мав пролунати.

Міра зрозуміла це одразу.

Не тому, що Каель сказав щось.

Не тому, що Тео раптом перестав жартувати.

Навіть не тому, що Ліора зблідла.

Вона просто відчула це.

Звук не пройшов крізь повітря.

Він пройшов крізь неї.

По підлозі Сьомої Вежі розбіглися тонкі срібні лінії. Вони нагадували тріщини, але світилися зсередини, утворюючи складний візерунок.

Міра повільно опустила погляд.

У самому центрі символу стояла вона.

— Не рухайся, — тихо сказав Каель.

— Це дуже погана порада для людини, яка стоїть посеред магічного символу.

— Саме тому я її й дав.

— А якщо я вже хочу втекти?

— Тоді вперше в житті зроби те, що тобі кажуть.

Тео нервово підняв руку.

— Вибачте, але я хочу зазначити, що зараз чудовий момент для втечі абсолютно всіх.

— Підтримую, — сказала Ліора.

Вежа відповіла замість них.

Стіна за спиною Тео з гуркотом закрилася.

— Я передумав, — швидко промовив він. — Нікуди не йдемо.

Друга стіна відділила Ліору.

Третя — Каеля.

Міра встигла лише побачити, як між ними виріс прозорий бар'єр.

Каель ударив по ньому долонею.

Нічого.

Він спробував закляття.

Світло спалахнуло на його руці, торкнулося бар'єра й згасло.

— Каелю!

— Я тут.

Його голос долинав крізь невидиму стіну, але вже здавався далеким.

Міра приклала долоню до бар'єра.

Холод.

Потім — слабке тремтіння.

Вона прибрала руку.

На поверхні залишився золотий відбиток.

Каель побачив його.

Його обличчя стало серйознішим.

— Не торкайся нічого.

— Запізно.

— Міро.

— Я знаю.

Вона подивилася на символ під ногами.

Срібні лінії продовжували рухатися.

Вони не хаотично змінювалися.

Вони щось малювали.

— Це не напад, — сказала Міра.

Каель мовчав.

— Ти теж це бачиш?

— Так.

— Тоді чому виглядаєш так, ніби зараз станеться катастрофа?

— Бо я знаю цю конструкцію.

Міра підняла голову.

— Звідки?

Каель не відповів одразу.

— Каелю?

— Це випробування.

Тео з іншого боку бар'єра різко повернувся.

— Випробування?

— Так.

— А можна було придумати щось простіше? Наприклад, контрольну роботу?

— Тео, — озвалася Ліора, — якщо це контрольна, я вже хочу додому.

— Я теж.

Міра майже усміхнулася.

Майже.

Бо в цей момент підлога під нею зникла.

Вона не впала.

Це було найгірше.

Падіння хоча б мало зрозумілу фізику.

Міра просто опинилася в іншому місці.

Без звуку.

Без світла.

Без друзів.

Перед нею стояв довгий коридор.

Стіни були чорними, але не кам'яними. Вони нагадували застиглу тінь. На них не було ні факелів, ні вікон, ні дверей.

Тільки сім символів.

Один за одним.

Міра повільно обернулася.

Позаду нічого не було.

— Чудово, — пробурмотіла вона. — Просто чудово.

Її голос відбився від стін.

А потім повернувся.

Але не її голосом.

— Міро Вейл.

Вона завмерла.

— Хто ти?

Тиша.

Потім:

— Ти вже знаєш.

— Ненавиджу загадки.

Жодної відповіді.

Перед нею виникли двері.

На них було сім ліній.

Але одна була стерта.

Той самий символ, який вона бачила в книзі.

Той самий знак, що привів їх до Сьомої Вежі.

Міра підійшла ближче.

Не торкнулася.

Спершу просто дивилася.

Детективна звичка.

Не поспішати.

Подивитися на місце злочину до того, як почнеш щось змінювати.

Вона присіла.

На підлозі були сліди.

Ледь помітні.

Три.

Один великий.

Два менші.

— Каель і Тео? — припустила вона.

Ні.

Сліди були старі.

Дуже старі.

Міра провела пальцем у повітрі над ними.

Навколо першого сліду тягнувся слабкий магічний пил.

Навколо другого — теж.

Навколо третього — нічого.

Вона насупилася.

Тоді зрозуміла.

— Це не сліди людей.

Три сліди.

Три спроби.

Три людини?

Вона підвелася.

На дверях з'явилися слова.

ОБЕРИ ПРАВИЛЬНІ ДВЕРІ.

— А скільки їх?

Коридор здригнувся.

Перед Мірою виникли ще три двері.

Перша була дерев'яною.

Друга — срібною.

Третя — чорною.

На першій було написано:

ДІМ.

На другій:

ВІРЕН.

На третій:

ПРАВДА.

— Це занадто просто.

Вона озирнулася.

Ніхто не відповів.

Міра підійшла до дерев'яних дверей.

З-за них долинув звук.

Дитячий сміх.

Знайомий.

Її рідний світ.

Її старий дім.

Міра завмерла.

На мить серце стиснулося.

Вона скучила.

За звичайними речами.

За електричним світлом.

За телефоном.

За шумом міста.

За можливістю просто відкрити холодильник і не боятися, що звідти вилетить магічний кажан.

Вона простягнула руку.

І зупинилася.

Щось було не так.

Міра примружилася.

Звук сміху повторився.

Точно так само.

До найменшої деталі.

— Запис.

Вона відступила.

— Це не спогад. Це імітація.

Дерев'яні двері здригнулися.

Зникли.

Міра повернулася до срібних.

ВІРЕН.

За дверима стояв професор.

Молодший.

Таким, яким його показувало дзеркало.

Він дивився прямо на неї.

— Міро.

Вона не відповіла.

— Якщо ти мене чуєш, значить, усе пішло не за планом.

— А який був план?

Вірен усміхнувся сумно.

— Знайти тебе.

Міра стиснула губи.

— Ти мене знав?

— Ні.

— Тоді чому шукав?

— Бо знав, що ти прийдеш.

Зображення почало мерехтіти.

Міра нахилилася ближче.

На плечі Вірена була срібна нитка.

Така сама, яку вона бачила раніше.