Розділ 14. Нічний коридор

Світло у кінці коридору не рухалося.

Воно просто стояло там.

Тонка вертикальна смуга, ніби хтось провів світлою крейдою по чорній темряві.

Міра дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, що саме бачить.

За світлом не було дверей.

Не було стіни.

Не було навіть звичайного простору.

Там було щось інше.

Наче шматок іншого місця випадково просочився сюди.

— Не підходьте, — сказав Каель.

Міра не рушила.

— Я й не збиралася.

Тео тихо кашлянув.

— Ти вже зробила крок уперед.

Міра опустила погляд.

Він мав рацію.

Вона справді зробила.

— Це не рахується.

— Чому?

— Я просто перевіряла підлогу.

— У напрямку невідомого міжсвітового вікна?

— Так.

— Логічно.

Ліора прикрила усмішку.

Каель навіть не повернувся.

— Досить.

Його голос був спокійним, але цього разу ніхто не став сперечатися.

Міра знову подивилася на світло.

— Якщо це вікно, то куди воно дивиться?

— Ми не знаємо.

— А якщо воно показує інший світ?

— Можливо.

— Мій?

Каель мовчав.

Міра чекала.

Нарешті він сказав:

— Можливо.

Одне слово.

Але його вистачило.

Міра зробила ще один крок.

— Не треба, — повторив Каель.

— Ви не можете заборонити мені дивитися.

— Можу.

— Ви ректор, а не моя охорона.

— На жаль.

Міра обернулася до нього.

— На жаль?

— Ви не дуже добре слухаєте накази.

— А ви не дуже добре їх формулюєте.

Тео прошепотів Ліорі:

— Вони знову почали.

— Нехай, — так само тихо відповіла вона. — Принаймні це означає, що всі живі.

Міра знову повернулася до вікна.

Цього разу вона не наближалася.

Просто дивилася.

І поступово побачила обриси.

Будинок.

Вулицю.

Дерева.

Світло ліхтарів.

Вона знала це місце.

Міра різко вдихнула.

— Ні.

Каель одразу подивився на неї.

— Що?

— Я знаю цей будинок.

Вона підійшла ближче.

Тепер за світлом було видно кімнату.

Її кімнату.

У її світі.

Ту саму.

З тим самим столом.

Тими самими полицями.

Тим самим старим кріслом біля вікна.

Міра завмерла.

— Це мій дім.

Тео підійшов ближче.

— Твій?

— Так.

Вона майже не чула власного голосу.

— Це моя кімната.

Ліора поклала руку їй на плече.

— Міра...

— Я була там.

Міра дивилася на вікно.

— Я пам'ятаю цей стіл.

На ньому лежала чашка.

Книжка.

Навіть її старий блокнот.

Усе було так, ніби вона вийшла звідти лише кілька хвилин тому.

— Скільки часу минуло? — запитала вона.

Каель не відповів.

— Каелю.

— Не знаю.

— А якщо я повернуся?

— Не поспішайте.

— Чому?

— Тому що ви не знаєте, що це за вікно.

Міра відчула роздратування.

— Я бачу свій дім!

— Ви бачите те, що воно хоче вам показати.

Вона різко повернулася.

— Ви не можете знати.

— Можу.

— Звідки?

Каель мовчав.

Міра зрозуміла.

Знову секрет.

Знову половина правди.

— Ви вже бачили таке.

— Так.

— Сімнадцять років тому?

Каель кивнув.

— І що було по той бік?

— Не знаю.

— Ви дивилися?

— Так.

— Що ви бачили?

Каель довго мовчав.

— Місце, яке виглядало як академія.

Міра насупилася.

— Але це була не академія.

— Ні.

— Тоді що?

— Відображення.

Міра знову подивилася на свою кімнату.

— Отже, це може бути не мій дім.

— Може.

— А може?

— Може бути твоїм.

Вона відчула, як усередині все стислося.

Надія була небезпечною річчю.

Особливо тоді, коли ти так сильно хочеш повернутися додому.

Вони вирішили не наближатися до вікна.

Каель поставив навколо нього захисні руни.

Тео записував усе до свого блокнота.

Ліора стежила за Ніко.

А Міра просто стояла поруч.

Вона не могла відірвати погляд.

— Чому воно показує мені дім? — запитала вона.

Каель відповів:

— Можливо, тому що ти пов'язана з ним.

— Це очевидно.

— Не настільки, як ти думаєш.

— Поясніть.

Каель подивився на вікно.

— Міжсвітова магія працює не тільки з простором.

— А з чим?

— З пам'яттю.

Міра нахмурилася.

— Тобто?

— Світ — це не просто місце. Це сукупність слідів. Подій. Людей. Емоцій. Магія може зачепитися за них.

— І показати минуле?

— Або можливість.

— Минуле чи майбутнє?

— Іноді різницю неможливо визначити.

Тео підняв голову від записів.

— Це звучить жахливо.

— Так і є, — відповів Каель.

Міра дивилася на вікно.

— Тоді як зрозуміти, що справжнє?

Каель подивився на неї.

— Перевірити.

— Як?

— Не вірити першому, що побачиш.

Міра кивнула.

Це було правило детектива.

Не довіряти очевидному.

Вона взяла лупу пам'яті.

— Спробуємо перевірити.

Каель хотів зупинити її.

Але вона вже активувала артефакт.

Лупа засвітилася.

Світло торкнулося вікна.

Зображення її кімнати здригнулося.

Потім змінилося.

На кілька секунд Міра побачила інше.

Порожню кімнату.

Темну.

Без меблів.

Без вікна.

А в центрі стояла людина.

Адріан Вірен.

Міра затамувала подих.

Вірен дивився прямо на неї.

Цього разу його губи рухалися.

— Не відкривай двері.

Міра завмерла.

— Що?

Вірен повторив:

— Не відкривай двері, навіть якщо побачиш мене.

Зображення зникло.

Вікно знову показало її кімнату.

Тео подивився на неї.

— Що він сказав?

Міра не відповіла.

Вона подивилася на Каеля.

— Він живий.

Каель мовчав.

— Ви це знали?

— Ні.

— Ви знали, що він може бути там?