Розділ 13. Зниклий фамільяр

Ранок почався неправильно.

Міра зрозуміла це ще до того, як розплющила очі.

У кімнаті було надто тихо.

Не звичайна ранкова тиша.

Інша.

Така, від якої прокидаєшся без причини й одразу починаєш прислухатися.

Міра лежала кілька секунд, дивлячись у стелю.

Потім сіла.

— Ніко?

Відповіді не було.

Вона озирнулася.

Зазвичай білий пухнастий фамільяр спав на кріслі біля вікна.

Іноді — на її столі.

Іноді — прямо на її речах, демонструючи всім видом, що приватна власність у нього викликає лише філософський інтерес.

Але зараз крісло було порожнім.

— Ніко?

Тиша.

Міра встала.

Перевірила під ліжком.

Нікого.

За ширмою.

Порожньо.

Навіть у шафі, хоча вона не мала жодного логічного пояснення, навіщо Ніко було б туди залазити.

Ніко не було.

Міра відчула тривогу.

Не паніку.

Поки що.

Але щось було не так.

Вона схопила светр і вибігла в коридор.

Через кілька хвилин постукала у двері Тео.

— Вставай!

Зсередини пролунав сонний голос:

— Я вже помер.

— Тео!

— Тоді скажи моїм викладачам, що я героїчно загинув.

— Зник Ніко.

Двері відчинилися миттєво.

Тео стояв із розпатланим волоссям і одним черевиком на нозі.

— Що?

— Ніко зник.

— Ти перевіряла кімнату?

— Так.

— Гуртожиток?

— Ще ні.

— Добре.

Він натягнув другий черевик.

— Починаємо з гуртожитку.

Ліора приєдналася до них через кілька хвилин.

— Я вже чула.

Міра подивилася на неї.

— Як?

— По академії ходять чутки.

— Так швидко?

— Це Ніко.

Ліора зітхнула.

— Його знають майже всі.

Тео кивнув.

— Особливо кухарі.

— Чому?

— Він краде ковбасу.

— Він не краде, — обурилася Міра. — Він... бере без дозволу.

— Це називається красти.

— Не сперечайся.

Вони розділилися.

Тео пішов до дворика.

Ліора — до бібліотеки.

Міра залишилася в гуртожитку.

Вона шукала не самого Ніко.

Вона шукала слід.

Це було важливо.

Фамільяр не зникав просто так.

Він міг піти за запахом.

За магією.

За цікавістю.

Але завжди повертався.

Особливо до неї.

Міра повернулася до своєї кімнати.

На підвіконні лежав маленький білий клаптик шерсті.

Вона взяла його.

Під шерстю була тонка срібляста нитка.

Міра одразу дістала перо відбитків.

Провела ним над ниткою.

Перо засвітилося.

Не синім.

Не золотим.

Темно-сірим.

Міра завмерла.

— Це не магія Ніко.

Вона поклала нитку в конверт.

На підлозі біля вікна був ще один слід.

Подряпина.

Потім друга.

І третя.

Сліди йшли до дверей.

Міра рушила за ними.

Але біля самого порога вони зникали.

Вона присіла.

Провела рукою над каменем.

Нічого.

— Хтось забрав його, — сказала вона тихо.

І це вже було не припущення.

Це було розслідування.

Через годину вони зібралися в агентстві.

Тео приніс погану новину.

— На подвір'ї його немає.

Ліора похитала головою.

— У бібліотеці теж.

— Кухарі?

— Кажуть, сьогодні він не приходив.

Міра поклала на стіл сріблясту нитку.

— Я знайшла це біля вікна.

Тео нахилився.

— Що це?

— Не знаю.

— Тоді навіщо ми її тут поклали?

— Щоб дратувати тебе.

— Спрацювало.

Ліора взяла нитку.

— Тут чужа магія.

— Темна? — запитав Тео.

— Не обов'язково.

Міра кивнула.

— Саме це мене й турбує.

— Чому?

— Темна магія залишає слід.

Вона подивилася на нитку.

— А ця — майже нічого.

Тео насупився.

— Як це можливо?

— Не знаю.

— Схоже на твою магію.

Міра підняла очі.

Тео одразу зрозумів, що сказав зайве.

— Я не це мав на увазі.

— Ні. Можливо, саме це.

Вона взяла перо.

Поклала його поруч із ниткою.

— Моя магія не має нормального відбитку.

— Тобто...

— Тобто хтось або щось могло використати подібний принцип, щоб приховати слід.

Ліора повільно сказала:

— І це може бути пов'язано з Межою.

Міра кивнула.

— Саме так.

Тео зітхнув.

— Я сумую за часами, коли нашою найбільшою проблемою був вибух котла.

— Він досі твоя проблема.

— Дякую, що нагадала.

Раптом двері відчинилися.

Каель.

Міра навіть не здивувалася.

— Ви стежите за нами?

— Ні.

— Тоді чому ви тут щоразу, коли відбувається щось дивне?

— Бо дивні речі відбуваються навколо вас.

— Можливо, це академія.

— Можливо.

Він побачив нитку на столі.

Його обличчя змінилося.

Ледь помітно.

Але Міра вже навчилася помічати.

— Ви знаєте, що це.

— Так.

— Що?

Каель підійшов ближче.

Не торкаючись нитки, він сказав:

— Це слід магії переходу.

Міра завмерла.

— Переходу?

— Магії, яка використовується для переміщення між точками простору.

Тео насупився.

— Телепортація?

— Грубо кажучи.

— А вона може перемістити фамільяра?

— Може.

— Куди?

Каель подивився на Міру.

— Це залежить від того, хто її використав.

— А ви можете знайти місце?

— Не за одним слідом.

Міра взяла нитку.

— Тоді нам потрібні інші.

Каель кивнув.

— Так.

— Ви допоможете?

— Саме тому я тут.

Міра хотіла щось відповісти, але помітила, що Тео дивиться на них із дуже дивним виразом.

— Що?

— Нічого.

— Тео.

— Я просто думаю.

— Це небезпечно.

— Я знаю.

Ліора прикрила усмішку.

Пошуки тривали майже весь день.

Вони перевіряли коридори.

Сходи.

Дворики.

Старі приміщення.

Навіть кухню.

Ніко не було.

А потім Міра згадала дещо.