Розділ 12. Міра знаходить те, чого не повинна була знаходити

Після того, як у кімнаті зачинилася невидима щілина, ніхто не поспішав говорити.

Навіть Тео.

А це вже було серйозно.

Міра стояла біля стіни й дивилася на місце, де кілька секунд тому було щось схоже на двері.

Тепер там залишилася лише темна смуга.

Тонка.

Майже непомітна.

Але Міра вже знала: у цьому світі найнебезпечнішими були саме речі, які намагалися здаватися неважливими.

Каель підійшов до стіни.

Провів рукою над каменем.

— Бар'єр тримається.

— Надовго? — запитала Ліора.

— Не знаю.

Тео нарешті ожив.

— Чудово. Просто чудово. Я завжди мріяв почути від ректора «не знаю».

Каель кинув на нього погляд.

— Ви можете повернутися до гуртожитку.

— А Міра?

— Вона залишиться.

Тео нахмурився.

— Тоді я теж.

— Тео, — сказала Міра.

— Ні.

— Я навіть не сказала нічого.

— Але збиралася.

Ліора кивнула.

— Він правий.

Каель зітхнув.

— Ви троє неймовірно вперті.

— Дякуємо, — відповіла Ліора.

— Це не комплімент.

— А ми вирішимо самі.

Міра ледве помітно усміхнулася.

Добре.

Вона вже знала, що самотужки тут довго не протягнула б.

Але тепер виникла інша проблема.

Книга.

Міра повернулася до столу.

Та сама книга, яку Каель щойно закрив, лежала там.

Нерухома.

Мовчазна.

Звичайна.

Наскільки взагалі могла бути звичайною книга, яка містила ім'я людини, що мала народитися через багато років.

Міра простягнула руку.

Каель одразу сказав:

— Не чіпайте.

Вона зупинилася.

— Чому?

— Я не знаю, що вона зробить.

— А я знаю.

— Що?

— Саме тому й хочу перевірити.

Каель подивився на неї.

— Ви нестерпна.

— Ви вже це говорили.

— Бо ви продовжуєте доводити.

Міра торкнулася обкладинки.

Нічого.

Вона відкрила першу сторінку.

Нічого.

Друга.

Третя.

Порожні.

— Бачите? — сказала вона.

Каель насупився.

— Це нічого не доводить.

Міра перегорнула ще сторінку.

І тоді чорнило з'явилося просто на її очах.

Спочатку одна крапля.

Потім друга.

Лінія.

Літера.

Ще одна.

Тео підійшов ближче.

— Вона пише.

Міра не відповідала.

Слова повільно проступили на сторінці:

«Якщо ти це читаєш, Міро Вейл, значить, Вірен уже зник.»

Міра перестала дихати.

Каель різко нахилився до книги.

— Ні.

На сторінці з'явився наступний рядок.

«Не довіряй тим, хто скаже, що знає, навіщо ти прийшла.»

Тиша.

Міра повільно підняла очі.

На Каеля.

Він стояв нерухомо.

— Це про вас, — сказала вона.

— Я знаю.

— Ви знали, що це тут?

— Ні.

— Тоді чому ви так реагуєте?

Каель не відповів.

Книга продовжила писати.

«Перш ніж знайдеш мене, знайди те, що я залишив для тебе.»

Міра нахилилася.

— Для мене?

Новий рядок:

«Вірен знає, що ти ставитимеш запитання.»

Тео прошепотів:

— Він ніби знав її.

Міра відчула дивне відчуття.

Наче хтось залишив послання спеціально для неї.

Людина, якої вона ніколи не бачила.

Людина, яка знала, що вона прийде.

— Далі, — сказала Міра.

Книга мовчала.

— Ну ж бо.

Нічого.

Вона провела пальцями по сторінці.

— Де він?

Чорнило з'явилося.

«Там, де починається тиша.»

Тео подивився на Ліору.

— Це не відповідь.

— Для загадкових людей — відповідь, — сказала Ліора.

Міра вже думала.

Тиша.

Де починається тиша?

У бібліотеці?

У Сьомій Вежі?

У підземеллях?

В ізольованій кімнаті?

Вона подивилася на карту академії.

— Вежа Тіней.

Каель одразу заперечив:

— Ні.

— Чому?

— Там не тиша.

— Там ілюзії.

— Саме тому.

Міра нахилила голову.

— Ви щось знаєте.

— Знаю, що це не Вежа Тіней.

— Тоді де?

Каель мовчав.

Тео схрестив руки.

— Я вже починаю помічати закономірність.

— Яку? — запитала Ліора.

— Каель щось знає.

— Це ми зрозуміли ще в першому розділі, — сказала Міра.

— Справді.

Каель проігнорував їх.

— Книга могла дати вам хибний напрямок.

Міра нахилилася над сторінкою.

— Магія не любить брехні.

— Це не означає, що магія завжди говорить правду.

Вона замовкла.

Точно.

Кристал істини показував те, у що людина вірила.

Дзеркало спогадів — лише фрагмент.

Артефакти могли обманювати.

А книги...

Міра подивилася на сторінку.

— Тоді нам потрібно перевірити.

Вони повернулися до агентства вже після опівночі.

Тео позіхав.

Ліора несла кілька книжок.

Ніко біг попереду.

Каель ішов позаду.

Міра не могла звикнути до цієї картини.

Її маленьке детективне агентство.

Її друзі.

Фамільяр.

І ректор академії, який виглядав так, ніби його змусили добровільно відвідати вечірку.

— Ви можете йти, — сказала Міра.

— Ні.

— Чому?

— Я хочу побачити, що ви знайшли.

— Ви не довіряєте мені?

Каель подивився на неї.

— Не зовсім.

— Взаємно.

— Чудово.

Тео поставив книжки на стіл.

— Я пропоную відзначити цю прекрасну взаємну недовіру чаєм.

Ліора поставила перед ним чашку.

— Ти вже налив.

— Я знаю.

Міра розклала карту.

— «Там, де починається тиша».

Вона дивилася на план академії.

— Усі думають про Вежу Тіней.

Каель мовчав.

— Але тиша не обов'язково означає місце, де немає звуків.

Вона взяла перо.

— Це може означати місце, де звук зникає.

— Захисні коридори, — сказав Каель.

Міра повернулася до нього.