Розділ 10. Сліди ведуть до гуртожитку

Розділ 10. Сліди ведуть до гуртожитку

Наступного ранку Міра прокинулася з чітким розумінням трьох речей.

По-перше, вона майже не спала.

По-друге, Сьома Вежа їй наснилася.

По-третє, вона ненавиділа людей, які залишали загадкові записки замість нормальних пояснень.

Особливо якщо ці записки стосувалися речей, яких нібито не існувало.

Міра сіла на ліжку й потерла очі.

На столі лежав чорний блокнот.

Поруч — записка.

Вона перечитала її ще раз.

«Якщо хочете знайти те, чого ніколи не існувало, шукайте там, де сім стало шість.»

Міра відкрила блокнот.

На чистій сторінці написала:

СПРАВА №2
Невідомий клієнт.
Предмет, якого не існувало.

Нижче:

Підказка: сім стало шість.

Вона постукала пером по столу.

— Де сім стало шість?

— У твоєму сні?

Міра різко обернулася.

Тео сидів на підвіконні.

— Як ти сюди потрапив?!

— Двері були відчинені.

— А постукати?

— Я постукав.

— Коли?

— Після того, як зайшов.

Міра подивилася на нього.

— Ти неймовірний.

— Мені це часто кажуть.

Він поставив на стіл два стакани.

— Чай.

Міра взяла один.

— Дякую.

— Не дякуй. Я хочу, щоб ти була достатньо жива, аби ми сьогодні не загинули.

— Дуже турботливо.

— Я практичний.

Тео глянув на записку.

— Маєш те саме питання?

— Так.

— Я думав усю ніч.

— І?

— Нічого.

— Чудово.

— Зате я зрозумів, що нам потрібен сніданок.

— Це твій внесок у розслідування?

— Ні. Це стратегічна підтримка.

Міра посміхнулася.

— Добре. Спочатку сніданок. Потім злочин.

— Оце правильний порядок.

За пів години до них приєдналася Ліора.

Вона принесла карту академії.

— Я знайшла дещо.

Міра одразу зацікавилася.

— Що?

Ліора розклала карту на столі.

— Сім веж.

Вона провела пальцем по позначках.

— Полум'я, Вітру, Води, Землі, Тіней, Світла...

Палець зупинився на сьомій.

— І Сьома.

— Тут шість активних, — сказала Міра.

— Саме так.

Тео нахилився ближче.

— А сьома?

— Офіційно вона існує. Але не використовується.

Міра насупилася.

— «Сім стало шість».

Вона подивилася на карту.

— Це може означати не те, що одна вежа зникла.

— А що? — запитав Тео.

— Що в певний момент академія перестала рахувати Сьому Вежу як одну з діючих.

Ліора кивнула.

— І це сталося сто сімнадцять років тому.

Міра підняла голову.

— Звідки ти знаєш?

— Архів.

— Ти за ніч була в архіві?

— Я не спала.

— Я теж.

Тео підняв руку.

— А я спав.

Міра й Ліора одночасно:

— Ми знаємо.

Ліора відкрила ще один аркуш.

— Після закриття Сьомої Вежі її мешканців переселили.

— Куди?

— Частину — в гуртожитки.

Міра завмерла.

— Які саме?

Ліора подивилася на карту.

— Старий гуртожиток Північного крила.

Тео повільно підняв голову.

— Той, де живе більшість старшокурсників?

— Так.

Міра відчула знайоме відчуття.

Те, яке виникало, коли окремі факти нарешті починали складатися.

— Ми йдемо туди.

— Просто зараз? — запитав Тео.

— Просто зараз.

— Можна хоча б узяти булочку?

Міра зітхнула.

— Бери дві.

Старий гуртожиток стояв на північному боці академії.

Він відрізнявся від інших будівель.

Камінь був темнішим.

Вікна — вузькими.

А на стінах виднілися старі руни, більшість яких стерлася від часу.

— Чому я тут ніколи не був? — запитав Тео.

— Бо ти живеш у гуртожитку алхіміків.

— Логічно.

— І тому що сюди ніхто не любить ходити.

— Ще логічніше.

Міра зупинилася біля входу.

На дверях висіла табличка:

ПІВНІЧНЕ КРИЛО.
ДОСТУП СТУДЕНТАМ ДО 22:00.

Тео подивився на годинник.

— Десята тридцять.

Міра подивилася на нього.

— Я бачу.

— Просто уточнив.

Ліора дістала ключ.

— Не хвилюйтеся.

— Звідки в тебе ключ?

— У мене багато талантів.

— Це не відповідь.

— Але хороша.

Двері відчинилися.

Всередині було тихо.

Занадто тихо.

Міра одразу відчула магічне напруження.

Не сильне.

Ледь помітне.

Наче будинок щось приховував.

Вони пройшли коридором.

На стінах висіли старі портрети.

Деякі обличчя були стерті.

Деякі дивилися в інший бік.

А один портрет був порожнім.

Просто рамка.

Без людини.

Міра зупинилася.

— Дивіться.

Ліора підійшла ближче.

— Що?

— Тут хтось був.

— Як ти знаєш?

— Пил.

На внутрішній частині рами залишився тонкий слід.

Міра провела пальцем.

— Картина висіла тут дуже довго.

— А людина?

— Її прибрали.

Тео насупився.

— Навіщо?

— Ось це ми й маємо з'ясувати.

Ніко, який біг попереду, раптом зупинився.

Він озирнувся.

Потім побіг сходами вниз.

— Ніко! — гукнула Міра.

Фамільяр не зупинився.

— Він щось знайшов, — сказала Ліора.

— Або хоче нас убити від цікавості.

— Другий варіант більш імовірний, — сказав Тео.

Вони пішли за ним.

Підвал був холодний.

Надто холодний для звичайного приміщення.

Ніко сидів біля старої кам'яної стіни.

Перед ним лежав невеликий металевий предмет.

Міра підійшла ближче.

Ключ.

Старий.

Чорний.

На його поверхні були вигравірувані сім тонких ліній.

Міра відчула, як у неї прискорився пульс.

— Це той самий символ.

Ліора кивнула.

— Як на Хроніці Межі.

Тео обережно нахилився.

— Можливо, це просто ключ.

Міра глянула на нього.

— У цьому світі?

— Так.