Розділ 9. Клієнт із дуже дивною проблемою

Розділ 9. Клієнт із дуже дивною проблемою

Міра прокинулася від стуку.

Не гучного.

Не настирливого.

А такого, ніби хтось дуже виховано намагався не розбудити весь гуртожиток.

Тук.

Пауза.

Тук-тук.

Міра розплющила очі.

Стеля.

Кімната.

Ранок.

І жахливе усвідомлення того, що сьогодні знову потрібно було вставати.

— Ні, — сказала вона стелі.

Тук-тук.

— Я сказала ні.

Ще два удари.

Міра сіла на ліжку.

— Якщо це Тео, я його вб'ю.

За дверима почувся голос:

— Я почув!

— Тоді живи тихо!

— Я взагалі-то приніс сніданок.

Міра миттєво змінила думку.

— Заходь.

Двері відчинилися.

Тео стояв на порозі з двома чашками чаю й тарілкою булочок.

— Я знав, що аргумент спрацює.

— Ти небезпечно добре мене вивчив.

— Це моя професійна риса.

— У тебе немає професії.

— Зараз є.

Тео урочисто підняв руку.

— Я детектив.

Міра не втрималася від сміху.

Через двадцять хвилин вони вже сиділи в новому офісі агентства.

Ліора прийшла трохи пізніше, а Ніко вже давно зайняв своє улюблене місце — на стосі паперів, які Міра залишила на столі.

— Він спеціально це робить, — сказала вона.

Тео подивився на білого фамільяра.

— Звичайно.

— Чому?

— Бо він знає, що ти все одно його не проженеш.

Ніко задоволено замружився.

Міра хотіла відповісти, але побачила конверт.

Він лежав посеред столу.

Чорний.

Без адреси.

Без печатки.

Без імені.

Міра завмерла.

— Це було тут?

Тео кивнув.

— Вранці.

— Хто приніс?

— Не знаю.

— Ти його торкався?

— Ні.

— Ліоро?

— Ні.

— Ніко?

Фамільяр подивився на неї з таким виразом, ніби його звинувачували в особливо тяжкому злочині.

— Тоді хто?

Тео розвів руками.

— Можливо, він сам прийшов.

Міра повільно підійшла до столу.

— Дуже смішно.

— Я не жартую.

Вона зупинилася біля конверта.

На ньому не було магічного відбитку.

Принаймні звичайного.

Міра простягнула руку.

— Не треба, — одночасно сказали Тео й Ліора.

Вона подивилася на них.

— Я просто відкрию.

— Саме це мене й лякає, — відповів Тео.

Міра взяла конверт.

Нічого не сталося.

Ні вибуху.

Ні прокляття.

Ні демонічного голосу зі стелі.

— Бачите? — сказала вона.

Тео зітхнув.

— Я вже починаю розчаровуватися.

Міра розкрила конверт.

Усередині був один аркуш.

На ньому — одне речення.

«Мені потрібно знайти річ, якої ніколи не існувало».

Ліора прочитала через її плече.

— Це все?

— Схоже.

Тео нахилився ближче.

— Можливо, це жарт.

Міра перечитала записку.

Папір був дорогим.

Чорнило — старим.

А почерк…

Вона насупилася.

— Що? — запитала Ліора.

— Не знаю.

Міра провела пальцем над останнім словом.

— Тут щось не так.

— «Не існувало»?

— Ні.

— Папір?

— Ні.

— Почерк?

Міра кивнула.

— Саме він.

Вона взяла збільшувальне скло.

У її світі це був звичайний інструмент.

Тут він був магічним артефактом — лупою пам'яті.

Міра провела нею над написом.

На мить чорнило спалахнуло блідо-синім.

Перед ними виник короткий образ.

Рука.

Чоловіча.

Вона писала цей текст.

Але обличчя людини залишалося поза межами видіння.

Потім картинка зникла.

— Це не просто записка, — сказала Міра.

— А що? — запитав Тео.

— Вона приховує автора.

Ліора нахилилася над аркушем.

— Магія?

— Так.

Міра подивилася на них.

— Хтось навмисно зробив так, щоб ми не могли визначити, хто це написав.

Тео посерйознішав.

— Тоді чому він залишив нам записку?

Міра мовчала.

Це було справді дивно.

Якщо людина хотіла залишитися невідомою, вона могла просто не звертатися до них.

Але вона залишила послання.

Саме їм.

У новоствореному агентстві.

У перший же день.

Занадто вчасно.

— Можливо, він знає, що ми займаємося справою Вірена, — сказала Ліора.

Міра відчула холодок.

— Або хтось перевіряє нас.

Тео перестав усміхатися.

— На міцність?

— На користь.

— Чи на небезпеку?

Міра не відповіла.

Вони вирішили не шукати клієнта навмання.

Спочатку — факти.

Міра розклала перед собою аркуші.

— Що ми знаємо?

Тео підняв руку.

— Клієнт існує.

— Не факт.

— Тоді автор записки існує.

— Теж не факт.

— Чому?

— Бо магія могла створити послання.

Ліора кивнула.

— Але навіщо?

— Ось це і є питання.

Міра написала:

1. Автор невідомий.
2. Магічний відбиток прихований.
3. Предмет нібито ніколи не існував.
4. Автор звернувся саме до нас.

Вона замислилася.

Потім додала:

5. Він знає, що ми відкрили агентство.

Тео глянув на неї.

— Міра.

— Що?

— Агентству один день.

— Так.

— Про нього майже ніхто не знає.

Ліора повільно підняла голову.

— Крім ректора.

Тиша.

Тео подивився на двері.

— Ти думаєш...

— Ні, — одразу сказала Міра.

— Я навіть не договорив.

— Знаю, що ти хотів сказати.

— А раптом Каель...

— Ні.

— Чому?

Міра замовкла.

Бо не хотіла навіть думати про це.

Каель міг бути загадковим.

Міг приховувати правду.

Міг знати про Межу більше, ніж говорив.

Але він не здавався людиною, яка витрачатиме час на такі ігри.

До того ж…

Міра поглянула на записку.

Почерк був незнайомим.

Але магічний слід…

Вона раптом відчула дивне поколювання в пальцях.

— Почекайте.