Розділ 8. Тео, ми відкриваємо агентство

Розділ 8. Тео, ми відкриваємо агентство

Міра дивилася на свій чорний блокнот уже хвилин десять.

На сторінці було написано:

СПРАВА №1
Зникнення професора А. Вірена

Під заголовком — чотири факти, три припущення, два питання і одна дуже неприємна думка.

Міра взяла перо й дописала:

Потрібно знайти професора до того, як хтось знайде нас.

Вона зупинилася.

— Оптимістично, — пробурмотіла Ліора.

Міра підняла голову.

— Ти давно тут?

— Достатньо, щоб зрозуміти: твій почерк стає дедалі похмурішим.

Навпроти них Тео лежав на дивані в маленькій кімнаті гуртожитку, звісивши голову вниз. На його грудях стояла чашка чаю, яку він примудрявся не впустити вже кілька хвилин.

— У мене є важливіша проблема, — сказав він.

— Яка?

— Кров до мозку не надходить.

Ліора без особливого співчуття підняла його за комір.

— Тоді сядь нормально.

Тео слухняно сів.

Міра зітхнула й закрила блокнот.

Вона вже зрозуміла одну просту річ: якщо хоче розібратися в історії з Віреном, їй потрібна система.

У її світі детектив не міг просто ходити коридорами, ставити дивні запитання й сподіватися, що злочинець сам зізнається.

Хоча…

Тут це, здається, цілком могло спрацювати.

Особливо якщо злочинець — маг.

— Тео.

— М-м?

— Ми відкриваємо агентство.

Тиша.

Тео повільно поставив чашку на стіл.

Ліора перестала перегортати книжку.

Навіть Ніко, який до цього дрімав на підвіконні, розплющив золоті очі.

— Яке агентство? — перепитав Тео.

— Детективне.

— Ми?

— Так.

— Я?

— Ти.

Тео кілька секунд дивився на неї.

— Міра, ти пам'ятаєш, що в мене минулого тижня вибухнув котел?

— Пам'ятаю.

— А позавчора?

— Теж пам'ятаю.

— А сьогодні вранці?

— Тео, саме тому я пропоную тобі займатися не алхімією.

Ліора тихо засміялася.

Тео образливо поклав руку на груди.

— Між іншим, той вибух був експериментом.

— Експериментом із чим?

— Із межами міцності котла.

— І що ти з'ясував?

— Межі існують.

Міра не втрималася від усмішки.

Саме це їй у ньому й подобалося.

Тео міг перетворити катастрофу на жарт, а безнадійну ситуацію — на план, який чомусь іноді працював.

— Нам потрібен хтось, хто розуміється на алхімії, артефактах і магічних слідах, — сказала вона. — Ти підходиш.

— А ти?

— Я думаю.

— Це небезпечно.

— Дякую.

— Я не хвалив.

— Знаю.

Ліора закрила книжку.

— А я?

Міра подивилася на неї.

— Ти будеш нашим зв'язком із магічним світом.

— Тобто?

— Ти знаєш людей, викладачів, правила, чутки.

— І?

— І вмієш переконувати людей говорити.

Ліора посміхнулася.

— О, це я вмію.

Ніко тихо нявкнув.

Міра перевела погляд на нього.

— А ти будеш...

Ніко підняв голову.

— ...розвідником.

Він задоволено махнув хвостом.

Тео нахилився до нього.

— Він погодився?

— Схоже на те.

— А я хочу знати, яка в мене посада.

Міра відкрила блокнот.

— Алхімік, технічний спеціаліст, помічник детектива.

— Помічник?

— Не подобається?

— Дуже подобається.

— Чому?

— Звучить так, ніби я головний, але ти просто ще не готова це визнати.

Ліора пирснула від сміху.

Міра похитала головою.

— Добре. Тоді почнемо з головного.

Вона перегорнула сторінку.

На чистому аркуші великими літерами написала:

АГЕНТСТВО «ВЕЙЛ & АРДЕН»

Тео завмер.

— Ти вже придумала назву?

— Так.

— А чому моє прізвище друге?

— Бо «Арден & Вейл» звучить як магазин метеликів.

— А «Вейл & Арден»?

— Як детективне агентство.

Тео подумав.

— Справді.

Ліора схилилася над столом.

— А що ми будемо розслідувати?

Міра почала загинати пальці.

— Зникнення речей.

Перший палець.

— Таємничі листи.

Другий.

— Прокляті предмети.

Третій.

— Підозрілі артефакти.

Четвертий.

— Магічні крадіжки.

П'ятий.

Міра замислилася.

— І все, що інші не хочуть або не можуть розслідувати.

Тео усміхнувся.

— Звучить небезпечно.

— Саме тому й цікаво.

Вона сказала це легко.

Але всередині відчула щось інше.

Тепер це було не просто захоплення.

Не випадкова гра.

Не спосіб убити час, поки вона шукатиме дорогу додому.

Міра справді хотіла стати детективом.

Колись, у своєму світі, ця мрія здавалася далекою. Майже дитячою. Вона уявляла себе людиною, яка помічає те, що інші пропускають, складає докупи невидимі шматочки й знаходить відповідь.

Тут у неї нарешті з'явився шанс.

Дивний.

Небезпечний.

Абсолютно не запланований.

Але шанс.

— Нам потрібне приміщення, — сказала Ліора.

Міра моргнула.

— Точно.

Тео одразу підняв руку.

— У мене є місце.

— Де?

— У старій комірчині біля алхімічної лабораторії.

— Комірчині?

— Велика комірчина.

— Тео.

— Дуже велика.

— Там стоять твої зламані котли.

— Це майже меблі.

Міра заплющила очі.

— Інший варіант.

— Є ще одна кімната на першому поверсі, — сказала Ліора. — Колись там сиділи архіваріуси. Вона зараз порожня.

— Чому?

Ліора знизила голос:

— Бо там самі собою рухаються шафи.

Міра задумалася.

— Це проблема?

Тео глянув на неї.

— Ти серйозно?

— Якщо шафи рухаються за певною закономірністю, це можна дослідити.

— А якщо вони рухаються без закономірності?

— Тоді це ще цікавіше.

Ліора усміхнулася.

— Я починаю розуміти, чому ти хочеш бути детективом.

Через годину вони стояли перед старими дверима на першому поверсі.

На них висіла табличка: