Розділ 6. Зникнення професорського персня

Розділ 6

Зникнення професорського персня

Міра довго не могла заснути.

Вона лежала на ліжку, дивилася в темну стелю й намагалася переконати себе, що останні кілька днів їй просто наснилися.

Іноді мозок справді вигадував дивні речі.

Особливо коли людина переживала сильний стрес.

Можливо, завтра вона прокинеться у своєму ліжку.

На своєму горищі.

Зі своєю старою книгою на підлозі.

А за вікном шумітимуть автомобілі.

Ніяких магічних веж.

Ніяких порталів.

Ніяких ректорів із надто холодними сірими очима.

Міра заплющила очі.

Порахувала до десяти.

Відкрила.

Сьома Вежа все ще виднілася за вікном.

Темна.

Нерухома.

Реальна.

— Ну гаразд, — тихо сказала вона. — Отже, це не сон.

На підвіконні сидів Ніко.

Він дивився на неї.

— Не починай.

Звір поворухнув вухом.

— Я знаю, що ти теж тут.

Ніко позіхнув.

Міра сіла на ліжку.

На столі лежала книга.

Та сама, через яку вона сюди потрапила.

Вона боялася її відкривати.

Це було безглуздо.

Книга не була живою істотою.

Принаймні, Міра дуже хотіла в це вірити.

Але за останні дні вона вже зрозуміла одну просту річ:

У цьому світі слова «так не буває» краще взагалі не використовувати.

Вона простягнула руку.

Відкрила книгу.

Порожні сторінки.

Нічого.

— Звичайно.

Вона перегорнула кілька аркушів.

Нічого.

Міра видихнула.

А потім помітила маленьку пляму чорнила.

Вона була майже непомітною.

Прямо посеред сторінки.

Міра нахилилася.

Пляма повільно розповзалася.

Перетворилася на літери.

«Те, що зникає, не завжди хоче бути знайденим».

Міра застигла.

— Дуже смішно.

Книга, звичайно, не відповіла.

Вона закрила її.

Сьогодні їй було достатньо загадок.

Наступного ранку Міра прокинулася з чітким рішенням.

Вона не буде нічого розслідувати.

Абсолютно нічого.

Це чужий світ.

Чужа академія.

Чужі проблеми.

Вона не поліцейська.

Не магічний слідчий.

Навіть не студентка.

Їй потрібно було знайти спосіб повернутися додому.

Це мало бути її головним завданням.

А не зниклий професор.

Не таємні портали.

І точно не Сьома Вежа.

Міра навіть записала це на аркуші:

ПЛАН:

1. Не лізти в чужі справи.
2. Не відкривати загадкові двері.
3. Не чіпати підозрілі артефакти.
4. Не дратувати ректора.
5. Знайти шлях додому.

Вона уважно подивилася на список.

— Ідеально.

Ніко стрибнув на стіл.

Випадково зачепив лапою чорнильницю.

Чорнило перекинулося.

Прямо на п'ятий пункт.

Міра подивилася на нього.

— Це знак?

Ніко лизнув лапу.

— Добре. Не допомагай.

На сніданку Тео вже чекав на неї.

Перед ним стояли три тарілки.

— Я взяв тобі сніданок.

Міра сіла.

— Дякую.

— Не за що.

Вона подивилася на тарілку.

— Це точно їстівне?

— Тепер так.

— Що означає «тепер»?

— Воно перестало рухатися.

Міра обережно відсунула тарілку.

— Я їстиму хліб.

Ліора сіла поруч.

— Розумне рішення.

— Дякую.

Тео образився.

— Ви обидві недооцінюєте мої кулінарні здібності.

— Ми їх переоцінюємо, — відповіла Ліора.

— Це вже щось.

Міра усміхнулася, але думки її знову повернулися до вчорашнього персня.

Вона не могла перестати про нього думати.

Це дратувало.

Ще більше дратувало те, що вона розуміла причину.

Не просто цікавість.

Логіка.

Зникнення професора.

Перстень.

Портал.

Сьома Вежа.

Занадто багато речей було пов'язано між собою.

Але як?

— Ти мовчиш, — зауважила Ліора.

— Думаю.

— Про що?

Міра зітхнула.

— Про перстень.

Тео одразу перестав жувати.

— Я теж.

— І?

— Думаю, його треба віднести ректору.

Міра здивовано подивилася на нього.

— Серйозно?

— Так.

— Ти ж учора казав, що ректор нічого не розповідає.

— Саме тому.

Ліора кивнула.

— Тео має рацію.

— Це звучить дивно.

— Я теж не звикла, — відповіла Ліора.

Тео поклав виделку.

— Міро, якщо професор справді зник, це вже не гра.

— Я знаю.

— І якщо перстень належить йому, його могли спеціально залишити.

Міра задумалася.

Це було перше припущення, яке їй не подобалося.

Перстень міг бути випадковою знахідкою.

Але міг бути й повідомленням.

Або пасткою.

Вона подивилася на Ніко, який сидів під столом.

— А ти де його знайшов?

Ніко подивився на неї.

Потім повернув голову в бік коридору.

— Він хоче, щоб ми пішли за ним, — сказала Міра.

Тео підняв брову.

— Ти його розумієш?

— Не зовсім.

— Тоді чому ти це сказала?

— Інтуїція.

— Дуже науково.

— У тебе вчора вибухнула лабораторна колба.

— Це не аргумент.

— Для мене — дуже навіть.

Ніко привів їх до старого корпусу.

Туди, де рідко ходили студенти.

Коридор був вузьким, стіни вкривали старі картини.

Тут було прохолодніше.

Міра мимоволі обійняла себе руками.

— Мені це не подобається.

— Що саме? — запитала Ліора.

— Все.

Тео оглянувся.

— Хороший початок.

Ніко зупинився біля дверей.

На них була металева табличка:

КАБІНЕТ ПРОФЕСОРА А. ВІРЕНА

Міра завмерла.

— Це його кабінет.

Ліора кивнула.

— Так.

— Він закритий?

Тео спробував ручку.

Замкнено.

Міра торкнулася замка.

Клац.

Двері відчинилися.

Троє друзів мовчки подивилися одне на одного.

— Я нічого не робила, — сказала Міра.

— Це вже починає ставати твоєю фірмовою фразою, — зауважив Тео.