Розділ 5. Нові друзі та перша халепа

Розділ 5

Нові друзі та перша халепа

Як з'ясувалося, у магічній академії існувало багато речей, до яких Міра ніяк не могла звикнути.

До рухомих сходів.

До портретів, які обговорювали студентів за їхніми спинами.

До дверей, які іноді відчинялися тільки після того, як їм чемно подякуєш.

До фамільярів, які мали більше характеру, ніж деякі люди.

Але найбільше — до того, що в Академії Семи Веж ніхто не вважав дивним снідати разом із маленьким драконом.

Міра саме спостерігала, як зелений дракончик на сусідньому столі намагається вкрасти сосиску, коли Тео поставив перед нею чашку.

— Не дивись так.

— На що?

— На мій сніданок.

Міра перевела погляд на Тео.

— Я дивлюся не на твій сніданок.

— Тоді чому ти вже втретє на нього дивишся?

— Бо він світиться.

Тео прикрив тарілку долонею.

— Це не небезпечно.

— У тебе все «не небезпечно».

— Я оптиміст.

Ліора сіла поруч.

— Він бреше.

— Дякую за підтримку.

— Завжди будь ласка.

Тео відкрив рот, але в цей момент з його тарілки піднялася маленька синя іскра.

Міра відсахнулася.

— Це теж нормально?

— Абсолютно.

Іскра вибухнула.

На Тео посипалися блискітки.

Ліора спокійно продовжила їсти.

— Тепер нормально.

Міра дивилася на Тео.

Той витер блискітку з носа.

— Це був новий рецепт.

— Чого?

— Не знаю.

— Тобто ти щойно підірвав власний сніданок, не знаючи, що готував?

— Тепер, коли ти це сформулювала, звучить не дуже професійно.

Міра засміялася.

За останні кілька днів Тео та Ліора стали для неї найближчими людьми в цьому світі.

І це було дивно.

Вона знала їх лише кілька днів.

Але з ними їй уперше після потрапляння сюди не хотілося постійно думати про дім.

Не хотілося шукати портал щохвилини.

Вона просто могла сидіти, сміятися й слухати чужі історії.

— У нас сьогодні практична магія, — сказала Ліора.

Міра перестала жувати.

— Я вже починаю боятися цього словосполучення.

— Не переживай.

— Ти сказала це так, ніби треба переживати.

— Трохи.

Практичний зал розташовувався просто неба.

Величезне кам'яне коло було оточене захисними рунами. Над ним висіли кристали, які реагували на магію студентів.

Професор Орін стояв у центрі.

— Сьогодні працюємо парами.

Студенти швидко почали об'єднуватися.

Міра озирнулася.

— Я з ким?

— Зі мною, — сказав Тео.

— Чому?

— Тому що я твій друг.

— А якщо ти підірвеш мене?

— Тоді це буде дуже незручний момент для нашої дружби.

Ліора засміялася.

— Я піду до Селії.

Міра кивнула.

— Добре.

Професор підняв руку.

— Завдання просте. Один із вас створює магічний бар'єр, другий намагається його зруйнувати. Потім міняєтеся.

Тео підняв руку.

— А якщо ми випадково зруйнуємо половину академії?

Професор навіть не моргнув.

— Тоді ваші батьки отримають рахунок.

Тео опустив руку.

— Усе. Я за мир.

Студенти засміялися.

Міра простягнула руку.

— Починаємо?

— Починаємо.

Тео зосередився.

Навколо нього виник синюватий купол.

Міра торкнулася його.

Нічого.

Вона натиснула сильніше.

Купол затремтів.

— Міро, — попередив Тео.

— Я нічого не роблю.

— Саме це мене й лякає.

Міра прибрала руку.

Бар'єр раптом став золотим.

Тео витріщився.

— Він змінив колір.

— Це погано?

— Мій бар'єр синій.

— Тепер золотий.

— Він не повинен бути золотим!

Бар'єр луснув.

Вибухова хвиля прокотилася по майданчику.

Студенти закричали.

Професор Орін підняв захисний щит.

— Ніхто не рухається!

Міра озирнулася.

На землі лежали розкидані книги.

Чиїсь мантії висіли на гілках дерев.

А Тео сидів просто в кущах.

— Тео?

— Я живий.

— Точно?

— Якщо не враховувати мою гідність.

Ліора допомогла йому вибратися.

— Ти цілий?

— Фізично — так.

— А морально?

— Це вже давно втрачено.

Міра не втрималася й засміялася.

Але сміх швидко змінився тривогою.

На кам'яному майданчику з'явилася тріщина.

Вона світилася золотим світлом.

Професор Орін підійшов ближче.

— Відійдіть.

Усі студенти відступили.

Тріщина стала ширшою.

З неї почав виходити туман.

А потім пролунав голос.

Тихий.

Дуже далекий.

— Вона повернулася...

Міра завмерла.

— Ви теж це чули?

Ліора кивнула.

Тео перестав жартувати.

— Так.

Професор Орін швидко наклав кілька заклинань.

Туман зник.

Тріщина закрилася.

На майданчику запала тиша.

— Що це було? — запитала Міра.

Професор подивився на неї.

— Нічого.

Міра вже хотіла відповісти, але позаду пролунав знайомий голос.

— Не брешіть їй.

Каель.

Він стояв біля входу на майданчик.

На ньому була темна мантія, а обличчя залишалося незворушним.

— Ректоре, — привітався професор Орін.

— Що сталося?

— Магічна нестабільність.

— Через кого?

Ніхто не відповів.

Міра підняла руку.

— Через мене.

Каель подивився на неї.

Не сердито.

Скоріше втомлено.

— Звичайно.

— Це звучить образливо.

— Це констатація факту.

— Можна було сказати м'якше.

— Можна.

Він підійшов до тріщини.

Провів пальцями над каменем.

Його обличчя стало серйозним.

— Це не магічна нестабільність.

Професор Орін насупився.

— Ви впевнені?

— Абсолютно.

Каель підняв погляд.

— Тут намагалися відкрити портал.

Міра відчула холод.

— Звідки?

Він подивився прямо на неї.

— Звідси.

Після занять Міра, Тео та Ліора сиділи на сходах біля гуртожитку.