Розділ 4. Магія, яка має власну думку

Розділ 4

Магія, яка має власну думку

Наступного ранку Міра прокинулася від дивного відчуття.

Наче хтось дивився на неї.

Вона розплющила очі.

На краю ліжка сидів Ніко.

Він мовчки спостерігав.

Міра кілька секунд дивилася на нього.

— Якщо ти збираєшся мене вбити, дай хоча б поснідати.

Ніко кліпнув.

— Чудово. Домовилися.

Він стрибнув із ліжка й попрямував до дверей.

— Куди?

Ніко озирнувся.

— Ти хочеш, щоб я йшла за тобою?

Звір махнув хвостом.

— Я не впевнена, що це хороша ідея.

Ніко фиркнув.

— Гаразд. Це аргумент.

Через десять хвилин Міра вже бігла за ним коридором.

Вона була переконана, що в її житті настав момент, коли слід було зупинитися й поставити собі кілька серйозних питань.

Наприклад:

Чому я слухаю пухнасту істоту, яка не вміє говорити?

Але відповідь була проста.

Ніко біг так упевнено, ніби знав, куди прямує.

А Міра дуже любила загадки.

Особливо ті, які самі приходили до неї.

Ніко привів її до невеликої аудиторії.

Двері були відчинені.

Всередині стояли десятки різноманітних предметів: кристали, книги, старі ключі, скриньки, амулети.

На дошці було написано:

«ВСТУП ДО АРТЕФАКТОЛОГІЇ»

— Ти привів мене на заняття?

Ніко сів.

— Це навіть не смішно.

— Міро!

Вона обернулася.

До неї поспішала Ліора.

Руде волосся дівчини було заплетене в довгу косу, а на плечі сидів маленький фіолетовий фамільяр.

— Я тебе всюди шукаю!

— Я теж себе шукала.

— Ти чому тут?

— Ніко привів.

Ліора подивилася на звіра.

— Він знову це робить.

— Що саме?

— Вибирає людей.

— Я думала, це я його вибрала.

— Міро, він тебе вибрав ще вчора.

— І що це означає?

— Не знаю.

— Чудово. У цьому світі всі відповіді починаються словами «не знаю».

Ліора засміялася.

— Звикай.

У цей момент до аудиторії увійшов Тео.

В руках він тримав три книжки, дві колби й якийсь механізм, який тихо цокав.

— Не питайте.

Міра глянула на нього.

— Я ще навіть не встигла.

— Це на майбутнє.

Він поставив речі на стіл.

Одна з колб хитнулася.

Тео миттєво схопив її.

— Обережно.

— Що там?

— Нічого небезпечного.

— Ти завжди так кажеш?

— Ні. Іноді я кажу: «Відійдіть».

Міра відсунулася на крок.

— А зараз?

— Зараз ще не знаю.

Ліора забрала колбу.

— Тео, що ти в неї налив?

— Технічно — не знаю.

— Тоді чому воно зелене?

— Бо синього барвника не було.

— Ти геніальний.

— Дякую.

— Це був сарказм.

— Я приймаю компліменти в будь-якій формі.

Міра розсміялася.

Їй подобалися ці двоє.

З ними все здавалося трохи нормальнішим.

Наскільки взагалі може бути нормальним життя в магічній академії.

Професорка Селена Вірн увійшла до аудиторії рівно о дев'ятій.

Їй було близько сорока років. Висока, струнка, з довгим чорним волоссям, у якому блищали срібні пасма. Її темно-фіолетова мантія була вкрита тонкими рунами, а на шиї висів кулон у формі ключа.

Вона поклала на стіл невелику дерев'яну скриньку.

— Сьогодні ми поговоримо про артефакти.

Вона клацнула пальцями.

Кришка скриньки відкрилася.

Звідти піднялася маленька золота кулька.

Вона зависла над столом.

— Артефакт, — пояснила професорка, — це предмет, у якому закріплена магічна властивість.

— А якщо предмет не хоче мати магічну властивість? — запитала Міра.

Селена глянула на неї.

— Тоді він зазвичай стає дуже поганим артефактом.

— Логічно.

— Магічні предмети можуть реагувати на власника, його емоції або наміри.

— Тобто вони мають характер?

— Деякі.

Тео нахилився до Міри.

— Моя лабораторна колба теж має характер.

— Який?

— Вона мене ненавидить.

— Можливо, заслужено.

— Я теж так думаю.

Професорка поставила на стіл невеликий срібний медальйон.

— Цей артефакт реагує на магічний відбиток.

Студенти почали передавати його одне одному.

У руках більшості він залишався холодним.

Коли медальйон опинився у Ліори, він засяяв зеленим.

У Тео — синім.

Міра взяла його останньою.

Нічого.

Міра вже хотіла повернути медальйон, коли він раптом став гарячим.

— Ой!

Вона відпустила його.

Медальйон не впав.

Він завис у повітрі.

А потім розколовся.

На дві частини.

Усі завмерли.

Тео повільно підняв руку.

— Я нічого не робив.

— Цього разу, — додала Ліора.

Професорка Селена дивилася на медальйон.

— Цього не повинно було статися.

Міра відчула неприємний холод у грудях.

— Я зламала його?

— Ні.

Професорка підійшла ближче.

— Ви змінили структуру закладеної в ньому магії.

— Знову?

— Саме так.

Міра подивилася на свої руки.

— Але я нічого не робила.

— У цьому й проблема.

До кінця заняття про медальйон уже знала половина академії.

А до обіду — майже вся.

Міра сиділа в їдальні, роздивляючись тарілку з їжею.

— Що це?

Тео нахилився.

— Не знаю.

— Воно ворушиться.

— Значить, свіже.

— Це найгірше пояснення, яке я чула.

Ліора спробувала шматочок.

— Нормально.

— Ти хоробра.

— Я відьма.

— Це не пояснює хоробрість.

— Пояснює відсутність інстинкту самозбереження.

Тео кивнув.

— Ось чому ми дружимо.

Міра посміхнулася.

Раптом біля їхнього столу впала чиясь тінь.

Вона підняла голову.

Каель.

Він стояв поруч, тримаючи в руках кілька документів.

— Міра.

Вона відклала виделку.

— Це вже звучить небезпечно.

— Ректоре, — привіталася Ліора.

— Ліоро.

Тео мовчки почав їсти.