Розділ 3. Ректор, якого краще не злити

Розділ 3

Ректор, якого краще не злити

Ранок в Академії Семи Веж почався для Міри з трьох речей.

По-перше, її розбудив дзвін, від якого затремтіли шибки.

По-друге, на підвіконні сидів той самий білий пухнастий звір, якого вона вчора бачила в кімнаті.

По-третє, звір дивився на неї так, ніби саме Міра була причиною всіх його життєвих проблем.

— Доброго ранку, — сонно пробурмотіла вона.

Звір моргнув.

— Ти дуже милий.

Він фиркнув.

— Добре. Милий, але з характером.

Звір стрибнув на ліжко, пройшовся по ковдрі й сів просто їй на груди.

— Гей!

Він уважно подивився їй в очі.

— Злізь.

Не зліз.

— Я серйозно.

Натомість звір позіхнув.

Міра спробувала піднятися, але пухнаста істота навіть не поворухнулася.

— Чудово. Я в іншому світі менше доби, а вже маю співмешканця, який мене шантажує власною вагою.

У двері постукали.

— Міро! Ти прокинулася?

Це була Ліора.

— Якщо вважати прокиданням момент, коли на тебе сідає незнайома істота, то так.

Двері прочинилися.

Ліора зайшла до кімнати, тримаючи в руках два стакани з гарячим напоєм.

— Я принесла чай.

Вона побачила створіння.

— О.

— Ти його знаєш?

— Ні.

— Він тут учора був?

— Так.

Ліора поставила чашки на стіл.

— Тоді, здається, він тебе обрав.

— Для чого?

— Ніхто не знає.

— Це дуже заспокійлива відповідь.

Ліора засміялася.

— Його звати Ніко.

Звір повернув голову.

— Ніко?

Той глянув на Ліору, а потім демонстративно відвернувся.

— Схоже, ім'я йому не подобається.

— Він завжди такий.

— Зарозумілий?

— Ображений на весь світ.

Міра погладила його по голові.

Ніко дозволив.

— Мені вже подобається.

За двадцять хвилин вони вже поспішали коридорами академії.

Міра була одягнена у форму, яку Ліора знайшла для неї: темну спідницю, білу сорочку та короткий піджак із срібною емблемою академії.

На рукаві ще не було герба факультету.

— А я взагалі студентка? — запитала Міра.

— Поки що — загадка, — відповіла Ліора.

— Чудово. А заняття?

— Теж загадка.

— Мені подобається ваша система освіти.

Попереду почувся голос:

— Вона вже жартує. Значить, виживе.

Тео чекав біля сходів.

Сьогодні він виглядав трохи пристойніше, ніж учора. Волосся все одно стирчало в різні боки, але форма була застебнута майже правильно.

— «Майже»? — запитала Міра, показуючи на його ґудзики.

Тео подивився вниз.

— Я залишаю собі свободу для творчості.

— Це називається не застебнути сорочку.

— У моєму факультеті це називається індивідуальністю.

Ліора простягнула йому чашку.

— Випий.

— Що це?

— Кава.

Тео зробив ковток.

— Де ти це взяла?

— Вона з нашого світу.

Міра здивовано подивилася на неї.

— У вас є кава?

— Звичайно.

— Тоді, можливо, я зможу тут вижити.

Тео похитав головою.

— Не поспішай. Ти ще не бачила розклад.

— А що з ним?

— Твій перший урок — основи магічного контролю.

Міра зупинилася.

— Але я не маю магії.

— Саме тому буде цікаво.

— Для кого?

— Для всіх, крім тебе.

Клас магічного контролю знаходився у Вежі Вітру.

Приміщення нагадувало величезний круглий зал. Уздовж стін стояли кристали, а в центрі кожного столу лежали маленькі срібні сфери.

Студенти вже зайняли місця.

Коли Міра зайшла, розмови стихли.

Вона відчула на собі десятки поглядів.

— Не звертай уваги, — прошепотіла Ліора.

— Легко сказати.

— Вони просто хочуть знати, чи справді ти впала з неба.

— Я починаю шкодувати, що розповіла Тео.

— Пізно.

Викладач увійшов.

Це був худорлявий чоловік років п'ятдесяти з коротким сивим волоссям і круглими окулярами.

— Професор Орін, — представила його Ліора.

Він оглянув клас.

— Сьогодні ми працюємо з базовим потоком магії. Кожен із вас повинен змусити сферу піднятися над долонею.

Студенти почали виконувати вправу.

Сфери одна за одною здіймалися в повітря.

Міра поклала руку на свою.

Нічого.

Вона спробувала ще раз.

Тиша.

— Я ж казала, що не маг.

Професор Орін підійшов ближче.

— Цікаво.

— Що саме?

Він не відповів.

Лише попросив:

— Заберіть руку.

Міра виконала.

Сфера раптом піднялася сама.

Зал завмер.

Вона зависла над столом.

Потім почала обертатися.

— Я цього не роблю, — тихо сказала Міра.

Сфера спалахнула.

І вибухнула.

Не вогнем.

Десятками маленьких золотих метеликів.

Вони заповнили весь клас.

Один сів Тео на ніс.

— Я офіційно змінюю спеціальність, — сказав він.

Міра розсміялася.

Професор Орін виглядав так, ніби не знав, чи йому кричати, чи записувати спостереження.

А в дверях стояв Каель.

Ніхто не помітив, коли він з'явився.

Його погляд ковзнув по метеликах.

Потім зупинився на Мірі.

— Всі залишаються на місцях.

Студенти миттєво стихли.

Каель увійшов до класу.

Один із золотих метеликів сів йому на плече.

Він поглянув на нього.

— Заберіть.

Міра простягнула руку.

Метелик сам перелетів на її долоню.

Каель насупився.

— Цікаво.

— Що?

— Нічого.

Міра зітхнула.

— У вас дивна звичка говорити «нічого», коли очевидно, що ви думаєте про щось дуже важливе.

Тео прошепотів:

— Не дратуй його.

— Я не дратую.

Каель почув.

— Вона має рацію, містере Арден.

Тео одразу замовк.

Міра усміхнулася.

— Бачите? Ви можете погоджуватися.

Каель перевів на неї погляд.

— Не звикайте.

Він підійшов до сфери.

Провів рукою над залишками магії.

Золоті іскри зібралися в повітрі.