Розділ 2. Академія Семи Веж

Розділ 2

Академія Семи Веж

Коридори Академії Семи Веж виявилися ще дивнішими, ніж Міра могла уявити.

Коли вона переступила поріг головного корпусу, їй на кілька секунд здалося, що вона потрапила всередину величезного старовинного замку.

А потім одна зі статуй біля сходів повернула голову.

Міра зупинилася.

— Вона щойно на мене подивилася?

Каель, який ішов попереду, навіть не озирнувся.

— Так.

— Статуї тут рухаються?

— Деякі.

— А ця?

— Переважно коли їй нудно.

Міра ще раз глянула на кам'яну жінку.

Статуя демонстративно позіхнула.

— Чудово, — пробурмотіла Міра. — Навіть статуям тут нудно.

Каель ледь помітно усміхнувся.

Міра це помітила.

— Ви щойно посміхнулися?

— Ні.

— Посміхнулися.

— Вам здалося.

— Я дуже уважна.

— Це ми вже зрозуміли.

Він продовжив іти.

Міра рушила за ним.

Високі вікна пропускали сонячне світло, яке розсипалося золотими плямами по підлозі. На стінах висіли портрети колишніх ректорів та великих магів.

І майже всі портрети стежили за Мірою очима.

Один старий чоловік навіть нахилився вперед, щоб краще її роздивитися.

— Вони всі живі?

— Ні.

— Тоді чому дивляться?

— Магія.

— Зрозуміло.

Міра помовчала.

— Ні, нічого мені не зрозуміло.

Каель не відповів.

Вони піднялися широкими сходами.

Кожна сходинка була прикрашена рунами.

Міра нахилилася, щоб розглянути одну.

— Не торкайтеся.

Вона миттєво прибрала руку.

— Чому?

— Руни захисні.

— І що буде?

— Залежить від того, яка саме.

— А ця?

Каель зупинився.

— Вона відкине вас на три метри.

Міра подивилася на сходинку.

— А якщо торкнутися?

— Спробуйте.

Вона звела на нього очі.

— Ви мене провокуєте?

— Ні.

— Ви точно провокуєте.

— Просто перевіряю, чи здатні ви слухати попередження.

— Здатна.

— Добре.

— Але ви все одно нестерпний.

— Це вже вдруге за сьогодні.

— Значить, це закономірність.

Каель похитав головою.

— Тепер я починаю розуміти, чому доля вирішила кинути вас саме сюди.

Міра різко зупинилася.

— Що ви сказали?

— Нічого.

— Ні. Ви сказали «доля».

Каель повернувся до неї.

На його обличчі знову з'явився той самий непроникний вираз.

— Я сказав, що вам пощастило опинитися в академії.

— Ви не це сказали.

— Тоді вам почулося.

Міра примружилася.

Щось тут було не так.

Дуже не так.

Канцелярія ректора розташовувалася на верхньому поверсі центральної вежі.

Кімната була просторою, але зовсім не нагадувала кабінет людини, яка любить показувати свою владу.

Темні книжкові шафи займали майже всю стіну. На столі лежали акуратно складені документи, кілька старих карт і срібний прилад, схожий на кишеньковий годинник.

Біля вікна стояло крісло.

На підвіконні лежав чорний кристал.

Міра одразу звернула на нього увагу.

Він світився.

— Це що?

— Артефакт.

— Я бачу.

— Тоді навіщо питаєте?

Міра повернулася до нього.

— Ви справді отримуєте задоволення від того, що дратуєте людей?

— Тільки від деяких.

— Я польщена.

Каель сів за стіл.

— Сідайте.

Міра сіла навпроти.

— Розкажіть усе.

— Про що?

— Про вас.

— Ні.

— Чому?

— Тому що ми почнемо з вас.

— Добре.

Каель дістав тонкий кристал.

— Покладіть руку.

— Навіщо?

— Перевіримо ваш магічний відбиток.

Міра поклала долоню на кристал.

Нічого.

Каель нахилився ближче.

— Ще раз.

Міра повторила.

Кристал залишався темним.

— У вас немає магії, — сказав він.

— Чудово.

— Ви не здивовані?

— Я взагалі не знаю, що це означає.

Каель відклав кристал.

— У цьому світі кожна людина має магічний відбиток. Навіть ті, хто не володіє чарами.

— А в мене?

— Немає.

Міра нахмурилася.

— Так не буває?

— Саме так.

На мить у його голосі прозвучало щось, схоже на тривогу.

Міра помітила.

Знову.

— Тоді хто я?

Каель подивився їй прямо в очі.

— Оце я і намагаюся з'ясувати.

Він узяв книгу.

Міра напружилася.

— Обережніше.

— Ви боїтеся за неї?

— Не знаю.

Каель провів пальцями по обкладинці.

Книга здригнулася.

Золоті руни спалахнули.

Ректор відразу прибрав руку.

— Вона вас прийняла.

— Що це означає?

— Що ця книга вибрала вас.

Міра дивилася на неї.

— А якщо я не хочу бути обраною?

— На жаль, магія не питає дозволу.

Ці слова чомусь здалися їй знайомими.

Наче вона вже чула їх.

— Що це за книга?

Каель довго мовчав.

Потім сказав:

— «Хроніка Межі».

Міра відчула холод.

— Що таке Межа?

— Те, що розділяє наш світ та інші.

Вона повільно підняла очі.

— Інші?

— Так.

— Тобто мій світ справді існує?

— Якщо ви з нього прийшли.

— А можна повернутися?

Каель мовчав.

Цього разу занадто довго.

— Каель.

Він підняв очі.

Міра сама здивувалася, що назвала його на ім'я.

— Можна?

— Не знаю.

Вперше його голос не звучав насмішкувато.

І саме це налякало її сильніше за будь-яке заклинання.

Двері кабінету відчинилися без стуку.

— Ректоре!

На порозі стояла дівчина.

Їй було приблизно двадцять років. Вона мала довге мідно-руде волосся, зібране у високий хвіст, зелені очі й усмішку, яка явно свідчила про те, що правила для неї існували лише як рекомендації.

На її формі було кілька нашивок, а на плечі сиділа маленька фіолетова істота з величезними вухами.

— Ліора, — втомлено промовив Каель.

— Я знаю, що ви зайняті.

— Тоді чому ви тут?