Розділ 1. Падіння у фонтан

Розділ 1 

Падіння у фонтан

Міра Вейл завжди була переконана, що найнебезпечніші слова у світі — це:

«А що, як?..»

Саме з них починалися всі її пригоди.

А ще всі її проблеми.

— А що, як це справді стародавня книга? — пробурмотіла Міра, сидячи на підлозі горища.

За вікном барабанив дощ. Вітер час від часу бився у старе шибко, змушуючи його тихо дзеленчати. Навколо Міри височіли коробки, старі валізи, пожовклі фотографії та речі, які ніхто не чіпав роками.

Горище належало бабусі.

Міра приїхала сюди лише на кілька днів, щоб допомогти розібрати старі речі перед ремонтом будинку. Вона очікувала знайти щось цікаве.

Старі листи.

Прикраси.

Можливо, фотографії.

Але точно не книгу, яка виглядала так, ніби її останній власник помер десь років триста тому.

Міра підняла її з пилу.

Книга була важкою, в темно-зеленій шкіряній обкладинці, з тонкими срібними лініями по краях. На палітурці не було назви. Лише дивний знак: коло, перетнуте сімома лініями.

— Дуже загадково, — сказала вона.

Міра мала каштанове волосся, яке зараз було недбало зібране на потилиці, кілька пасом вибилися й падали на щоки. Великі карі очі світилися цікавістю, а на носі залишилася маленька смужка пилу.

Вона навіть не помітила її.

Зате помітила дещо інше.

На першій сторінці був напис.

НЕ ВІДКРИВАЙ.

Міра насупилася.

— Запізно.

Вона перегорнула сторінку.

НЕ ЧИТАЙ.

— Ви серйозно?

Ще одна сторінка.

НЕ ПРОМОВЛЯЙ СЛОВА ВГОЛОС.

Міра замислилася.

Потім усміхнулася.

— Ну тепер мені точно цікаво.

Вона завжди знала, що цікавість колись її погубить.

Просто не думала, що це станеться настільки буквально.

На наступній сторінці з'явився текст, написаний незнайомими символами. Деякі нагадували руни, інші — стародавні літери.

Міра не могла прочитати їх.

Принаймні спочатку.

А потім літери почали змінюватися.

Вона кліпнула.

Символи стали зрозумілими.

«Відкрий шлях тому, хто стоїть між світами.
Нехай межа відступить.
Нехай двері відкриються».

Міра завмерла.

— Це вже дивно.

Вона провела пальцем по сторінці.

Чорнило було теплим.

— Ні. Навіть дуже дивно.

Десь у глибині будинку грюкнули двері.

Міра здригнулася.

Книга раптом засвітилася.

— Ні-ні.

Світло стало яскравішим.

— Я не хочу знати, що зараз буде.

Сторінки затремтіли.

Міра спробувала закрити книгу.

Не вийшло.

— Чудово.

Світло спалахнуло.

І Міра, сама того не бажаючи, прочитала останній рядок уголос.

— «Відкрийся».

Світ навколо неї розколовся.

Падіння було коротким.

Але Мірі здалося, що воно тривало цілу вічність.

Вона летіла крізь темряву, навколо кружляли золоті іскри, а вітер розтріпував волосся.

— Я НЕНАВИДЖУ СВОЮ ЦІКАВІСТЬ!

Їй ніхто не відповів.

А потім під ногами з'явилася вода.

— Що?..

ПЛЯСК!

Міра зникла у фонтані.

— Вона жива?

— Думаю, так.

— Вона впала з неба?

— Здається.

— Я бачив портал!

— Ти нічого не бачив.

— Бачив!

Міра виринула з води й закашлялася.

Перше, що вона побачила, — величезне блакитне небо.

Друге — людей.

Багато людей.

Третє — те, що ці люди були вдягнені так, ніби всі вони щойно вийшли зі знімального майданчика фантастичного фільму.

— О ні, — тихо сказала Міра.

Вона витерла воду з обличчя й озирнулася.

Посеред широкої площі стояв величезний мармуровий фонтан. У його центрі височіла статуя крилатої жінки, з долонь якої лилася вода.

Навколо розташовувалися кам'яні доріжки, ліхтарі з блакитним полум'ям і високі дерева з фіолетовим листям.

А за ними...

Міра підняла голову.

І забула дихати.

Перед нею височіла Академія.

Сім величезних веж здіймалися до неба, з'єднані між собою арками та мостами. Стіни були з білого каменю, по якому пробігали тонкі золоті руни. У вікнах мерехтіли вогні.

Над однією з веж повільно пропливала світлова сфера.

Не місяць.

Не ліхтар.

Щось інше.

— Це не може бути справжнім...

— Ще й як може.

Міра різко обернулася.

Перед нею стояв хлопець приблизно її віку.

Високий, худорлявий, із трохи скуйовдженим темно-русявим волоссям і зеленими очима, у яких постійно жила насмішка. На ньому була темна академічна форма, але комір сорочки був розстебнутий, а на рукаві виднілася пляма фіолетового кольору.

Хлопець тримав у руці маленьку скляну колбу.

Усередині плавала зелена рідина.

— Ви щойно впали з неба, — сказав він.

— Я помітила.

— Просто уточнюю.

— Дякую.

— Не варто.

Міра спробувала вибратися з фонтану.

Одна нога ковзнула.

Хлопець схопив її за лікоть.

— Обережніше.

— Я в нормі.

— Ви щойно впали з іншого світу у фонтан.

— Звідки ви знаєте, що з іншого світу?

Хлопець усміхнувся.

— Бо портал закрився у вас над головою.

Міра завмерла.

— Портал?

— Ага.

— Який портал?

— Той, через який ви сюди прилетіли.

Вона подивилася вгору.

Нічого.

Лише небо.

— Я, здається, збожеволіла.

— Ні.

— Ви впевнені?

— Майже.

— Це не дуже заспокоює.

— Тео Арден.

Він простягнув руку.

— Алхімія, третій курс. Професійно створюю зілля, які не варто пити, і випадково підриваю лабораторії.

Міра подивилася на його руку.

— Ви зараз серйозно?

— Абсолютно.

Вона потиснула її.

— Міра Вейл.

— Рада знайомству, Міро Вейл.

— Я не можу сказати те саме.

Тео засміявся.

— Тоді вам точно сподобається наша академія.