Глава 1. Як все починалось

- Щоб вони повиздихали зі своєю балістикою!, - зі злістю пробурмотіла я. Мене душила лють. Повітряна тривога лунала вже більше трьох годин. Окрім мене та моєї подруги Ритки, у сховищі я налічила близько двадцяти осіб: пара пенсіонерів, матусі з дітками та дівчина з хлопцем, які тримали на руках трьох котів та собаку.

Після чергового вибуху, що пролунав недалеко від нашого сховища, пес підняв голову до стелі й тихо заскавучав.

- Та заспокійте вже його! Скільки можна! – скрикнула одна з матусь.

- Чого ви вз’їлися!? Йому теж лячно!, - огризнувся хлопець, ще більше пригортаючи пса до себе.

- Так, дівчино, тварина не винна, - заступилась за собаку жіночка поважного віку.

- На минулому тижні у нашого сусіда пес помер від розриву серця. Злякався вибухів, - важко зітхнув літній чоловік.

- Божечко, допоможи нам! Хай нас не зачепить! – палко шепотіла одна з матусь.

- Як-то кажуть, свою не почуєш, - гірко посміхнувся пенсіонер, - наша панелька складеться, як картковий будинок, у разі чого.

- Що ви таке кажете! – в голосі жінки, що лаялась на пса, промайнули істеричні ноти, - краще б вже мовчали, аніж рота свого розкривати!

- А ну, тихо! – не витримала я, наслідуючи командний тон одного зі своїх викладачів, - За вашими воланнями ми відбою не почуємо!

Як це було не дивно, але мене послухали, і розбір польотів припинився.

- Хочеш розкажу тобі казку? - моя подруга лагідно посміхнулась дівчинці, що сиділа до нас найближче.

- Добру? – вона повернула до Ритки перелякане личко.

- Добру й чарівну, - відповіла Маргарита, - про далекий-далекий світ, і дівчину, що випадково туди потрапила.

Дитинка зацікавлено слухала розповідь, а я посміхнулась – от де стало в нагоді захоплення моєї подруги самвидавом. Вона перечитала багато книжок про прекрасних та могутніх потраплянок до інших світів, і зараз розповідала одну з них, то ж до кінця тривоги дітлахи будуть зайняті.

Я, на відміну від Ритки, книги подібного спрямування не любила. Мені імпонувало щось у дусі Брема Стокера, Зоряних війн або Марвел, хоча доктор Стрендж – гідний тип, дарма що маг. Але найбільше мені подобалась Чорна удова. Я навіть усі її бойові прийоми вивчила, що правда, волосся у мене фіолетове, а не руде.

Взагалі, ми з подругою нагадували героїнь старого аніме «Кенді, Кенді» - обидві виросли в дитячому будинку. За характером, Марго була схожа на тендітну й нерішучу Ані, а я – один в один походила на войовничу Кенді, бо навкруги дитбудинку усі дерева облазила, і була ватажком серед інших дітлахів. Напевне, тому й майбутні професії ми обрали різні. Ритка мріяла стати вихователем, опікуватись тваринами та зустріти величезне взаємне кохання усього свого життя, а я – боротися зі злом.

- У вас такий наказовий тон, дитинко, - звернувся до мене літній чоловік, - напевно десь навчаєтесь?

- Так, в академії патрульної поліції, - почала розповідати я.

- О! То ми – колеги, - посміхнувся чоловік, - я теж колись боровся зі злочинцями. Щоправда, було це багато років тому.

Нашу приємну бесіду перервав черговий вибух, що пролунав небезпечно близько від будинку. Ми усі відчули, як струснулися дев’ять поверхів, що височіли над нами, а потім пролунав до огидності моторошний звук – звук бетону та арматури, що важко й швидко несеться до низу.

Напевно, моя підсвідомість спрацювала раніше, аніж я сама усвідомила, що роблю. Поряд зі мною навкіс впала бетонна плита, під яку я піднирнула, тягнучи з собою Ритку. Вуха заклало від криків та скреготу, перед очима бринів пил, серед якого палало золотисте коло зі шматком зеленої трави, що виднівся за ним. Не усвідомлюючи своїх дій, я штовхнула туди подругу, сподіваючись що назовні нас швидше знайдуть. Останнє, що пам’ятаю, думку, що дідок мав рацію – панелька склалась, як картковий будинок.

*****

Перше, що я усвідомила потім – різке світло, яке пробивалось навіть крізь заплющені повіки. За ним накотив біль, а наступними, як крізь вату, почулися чиїсь голоси. Отже, нас врятували, це добре.

- Карета перевернулась, допоможіть мені їх витягти! – говорив якийсь чоловік.

Я розплющила очі, здивовано втупившись на невеличкий отвір з уламками скла та рожевий оксамит, в якому заплуталась моя ліва нога. Правою, напевно, я намагалась вибити скло, щоб вибратись. Одна з рожевих штор, а це стовідсотково були штори, закривала обличчя непритомної Ритки. Я насилу підвелась, відчуваючи присмак крові на губах та біль в усьому тілі, й остаточно роздивилась. Ми лантухом валялись в кареті. Тієї ж миті дверцята екіпажу наче вирвало з корінням, і над нами з’явилось чоловіча голова, яку вінчала невеличка корона. Одночасно з цією появою Марго застогнала та відкинула штору від свого обличчя. Чоловік та моя подруга, не мигаючи, дивились один на одну.

- Дозвольте відрекомендуватись, шановні пані, принц Тревонії, Ендрю, - промовив молодий чоловік.

- Принц? – ошелешено повторила Марго, - ми що, потраплянки?

- Як ви себе почуваєте? – промовив молодий чоловік, - Не хвилюйтесь, зараз ми вас витягнемо.

*****