7

     Ну привіт, "доросле" життя! Я вийшов на балкон свого нового житла із чашкою ароматної кави у руках. Вдихнув на повні груди. Пахне непідкореними вершинами, невідомістю і горілими грінками. Я миттю примчав на кухню, але сніданок було зіпсовано. Дякую, мамо, за твою турботу, я оцінив, як важливо не зіпсувати останні запаси їжі в домі. Доп'ю каву і біжу в універ голодний. Можливо, щось дорогою куплю перекусити. 

     Нове місто відкриває можливості. Тут багато людей, але кожен у своєму панцирі. Всім байдуже до тебе. Цей плюс мегаполіса мені підходить. У рідному містечку мене давили, переступали мої умовні межі і це мене збивало з пантелику. Я не міг відокремитися. Цей світ не для мізантропів. Ну я не зовсім такий. Це моє нерозділене перше кохання мене таким зробило. Я не впевнений у своїх силах, не люблю нав'язуватися і впускати когось до себе надто близько. Але пора змінюватися. Я навчився гартувати тіло фізичними навантаженнями, так і душу пора оздоровити, вичистити від почуттів, що заважають жити на повну.

     Біля входу в універ мене чекала Інна. Поки ми не обзавелися великою кількістю знайомих, тому часто спілкувалися. Інна була права, ми в одній групі. Це зручно, бо разом проводили час. 

     - Це тобі, - сказала дівчина і подала бутерброд, акуратно загорнений у фольгу. - Ще встигаємо взяти каву.

     - Ти встановила у моїй квартирі камеру? - перепитав я

     - Ні. Догадалася. 

     - Навіть не питатиму як! - пожартував я і замовив у буфетному вікні дві кави.

     - Ти запам'ятав, яку я п'ю? - перепитала дівчина.

     - Не тільки ти уважна до дрібниць, - відповів я у свій захист, подаючи Інні стаканчик.

      - До речі, про камеру. Я не була ще в тебе в гостях. 

      - Не напрошуйся, я і так планував тебе запросити.

      - Ой, як не гарно, - засміялася Інна.

      - Трохи навчусь давати собі раду, тоді запрошу.

     - Розбалувала тебе твоя мама.

     - Ну що є, те є. Але я дорослий хлопець, зможу всього навчитися.

     - Для того друзі є, щоб не допомогти у скруті? Не обговорюється, після пар йдемо до тебе наводити лад.

      Я хотів заперечити Інні, але дівчина прошмигнула в аудиторію і сіла біля одногрупниць за другий стіл. Я двома заходами доїв бутерброд, допив каву, викинув стаканчик і фольгу у смітник, що стояв біля вікна у коридорі, і теж попрямував гризти граніт науки.

     Пари виснажили інформацією. Мені хотілося якнайшвидше потрапити додому, прийняти душ і завалитися спати до ранку. Живіт нагадав про моє неправильне харчування голодним бурчанням. Куховарити мені не виходить, доведеться знову десь вечеряти. Я планував влаштуватися на підробіток, а натомість останні гроші витрачаю на їжу, бо не можу дати собі ради на кухні.

     - Далеко зібрався? - запитала Інна, наздоганяючи мене на сходах з університету.

     - Прямо в ліжко, - відповів я.

     - Цікаво і привабливо, - відповіла Інна, хитро мені посміхаючись

     - Але спершу поїсти. Чогось корисного і ситного.

     - Виклик прийнято. Ходімо! - Інна взяла мене за руку і потягнула вперед.

     Дівчина повела мене на закупи у найближчий до мого дому супермаркет. Я не мав сили сперечатися, тому чемно оплатив невеликий набір корисних продуктів на касі і дозволив подрузі приготувати мені... нам вечерю. 

     Інна вправно поралася на моїй кухні, хоч була тут вперше. Я прийняв душ, переодівся у більш зручні штани та футболку і попрямував на запах домашньої їжі. На мить мені здалося, що я вдома. Запах домашньої кухні, на плиті щось шкварчить, булькає, час від часу тече вода з-під крану і клацає посуд. Невже так звучить і пахне домашній затишок? Що зробили з мене кілька тижнів "вільного" і самостійного життя. Я так прагнув усамітнитися, а тепер радію таким незначним дрібницям. Зізнаюся. Оцінив! Це чудово, коли в тебе є людина, яка про тебе піклується.

      Вечеря дійсно була дуже смачна. Я відкоркував вино. Ми  так легко і весело розмовляли про все на світі. Мій панцир залишився десь у шафі. Атмосфера вечора, вино, душевні розмови розслабили мене. Інна змогла переступити межі мого світу. Я не відкрився їй повністю, але ділився думками, про які ніколи ні з ким не говорив. Ця дівчина, напевно, щось підсипала у в ту вечерю, бо я розчинявся в її карих очах. На мить я відпустив всі вагання і ніжно-ніжно поцілував дівчину. Тепло розплилося по всьому тілу. Інна поглянула на мене якось по-особливому і відповіла мені поцілунком. Весь світ залишився за межами нашої кімнати. Ми - центр Всесвіту. Лише тут є життя. Тільки зараз можна відчути себе справжнього.

     Ранок видався сонячним. Я прокинувся не від будильника, бо була субота, а від незрозумілого руху у кімнаті. Розплющивши ясніше очі, я побачив Інну у своїй футболці. Темні локони спадали на її худі плечі. Моя футболка була їй на рівні коротенького плаття. Дівчина щось шукала у своїй сумочці.

     - Доброго ранку! - відповіла Інна і ніжно мені посміхнулася.

     - Ти надумала втекти?

     - Не встигла, - пожартувала дівчина і сіла біля мене на ліжко. Я потягнув її своїми сильними руками до себе, обійняв і міцно-міцно поцілував.

     - Будеш сніданок? - запитала Інна.

    - Звичайно! 

     Дівчина викрутилася з моїх обіймів і подалася на кухню.

     - Тоді приходи! - сказала Інна майже на самому порозі і пройшла у коридор.

    Я ліг долілиць, вирівняв своє тіло і втупився в стелю. Дивно, але почуття до Інни мене не турбують. Ніщо не пригнічує і не болить. Я, напевно, щасливий. Мені з нею просто і легко. Чому ж тоді з Наталею було по-іншому? Чому завмирає душа від її дотиків? Нащо я ловив її кожне слово, кожен жест, які щораз завдавали мені болю? Можливо, я просто став старшим. А може це і зовсім не було коханням?