5

      Весняне сонце манить на вулицю. Щодня стає тепліше, а шкільні роки добігають кінця. Попереду іспити, випускний та вступ у ВНЗ. Я знайшов у собі сили абстрагуватися і жити далі. Моя стіна ставала дедалі міцнішою, а почуття обростали панцирем. Я весь вільний час присвячував навчанню та заняттям у тренажерному залі. На футбол я перестав ходити, щоб зменшити кількість зустрічей з Арсеном. Вся моя злоба, весь мій біль виходили з мене разом із потом у тренажерці. Я втомлював тіло, щоб міцніше спати і не пускати у свої сни ту, яка щасливо зустрічалася з іншим. Мої думки займало навчання, бо я поставив перед собою ціль вступити в університет, поїхати в інше місто і назовсім відокремитися від Наталки. 

     Ми залишилися "друзями". Я не міг повністю обірвати зв'язок, бо навчалися в одному класі, жили в одному домі, мали багато спільних друзів, але обмежив спілкування до мінімуму. Нічого і нікому не пояснював. Вони були щасливі і без мене. 

      Арсен відкрито зустрічався із Наткою. Напевно, він і справді закохався. Досвіду у хлопця на його майже вісімнадцять достатньо, тому навіть не хочу думати, на якому рівні їхні стосунки. Я не маю права влазити туди, де мені не раді. Можливо, так мало бути, що я не підписав тоді ту кляту валентинку. Хоч зараз не соромно дивитися дівчині в очі. Не соромно, але боляче. Болить так, що хочеться вити. Кричати на весь світ, як болить, але ж ніхто не знає про мої почуття. Я відчув, що означає "загартування". Моє розжарене надією серце у самий День закоханих занурили у крижане розчарування. Я не звинувачую Наталку. Вона не давала мені надію. Я сам збудува повітряні замки і планував у них поселитися. Вона завжди сприймала мене як однокласника, сусіда, друга. Я ніколи нікого близько до себе не підпускав. Мовчазний, похмурий, казали, що "сам собі на умі". В кого такий характер? Напевно, в далекого предка, бо мої батьки відкриті і щирі люди. 

      Шкільний прощальний вальс. Гарна традиція, але не для такого ведмедя, як я. Звісно, що Наталка танцює з Арсеном. Їм і репетицій не треба. Вони відчувають одне одного і кружляють у ритмі вальсу. А мене поставили у пару з Інною. Найкраща подруга Наталки. Вітаю, Максиме, трикутник став квадратом. Жартую! З Інною у нас спільний лише танець. Ця темноволоса дівчина нічим не поступається своїй подрузі, але від її погляду не біжать мурашки по моєму тілу. Інна розумна, цікава, але іноді забагато говорить. Моя відчуженість не ладнає з її комунікабельністю. Тисячу слів за хвилину своїм дзвінким голосочком руйнують мій спокій, тому я стараюся уникати з нею розмов. Хоч це майже не моживо. 

     - Максиме, якби ти завжди так вчився, як останні місяці, то гарантовано мав би Золоту медаль! - сказала Марина Віталіївна,  наш класний керівник на останній репетиції вальсу. 

     - Мене і так все влаштовує. Головне, скласти ЗНО і вступити до університету, - як зазвичай відрізав я.

     - Я пишаюся тобою і вірю, що в тебе все вдасться, - відповіла вчителька. 

     Марина Віталіївна не вміла нещиро говорити, тому я був вдячний їй за такі слова. Вона завжди мудро і тактовно підходила до будь-який непорозумінь у класі, вміла побачити і відчути кожного. Від п'ятого класу Марина Віталіївна зрозуміла мою відчуженість і ніколи не переходила межі, не задавала незручних запитань, не робила зауважень, а поважала мої внутрішні кордони. За це я її поважав.

     Урочистості з нагоди випускного вечора закінчилися, і ми всі дружно перемістилися у місце святкування. Данина традиціям, хоч я би їх відмінив. У нашому невеличкому місті не так багато приміщень для святкування такого роду подій, тому випускники завжди обирали ближче до гарної локації, щоб зустрічати сонце. Знову традиція: всім класом зустріти перший світанок дорослого життя, щоб потім назавжди розійтися. А для мене це буде початком нового життя, де я не дозволю розбивати собі серце, не допущу, щоб непрохані почуття заволоділи мною.

      Наш з Інною вальс залишився у спогадах. Я вдячний своїй координації рухів, що не відтовк дівчині ноги. Який вальс, якщо я і медляк толком танцювати не можу. Не моє це, не моє. 

      У кафе був накритий стіл. Ми обіцяли батькам, що не буде алкоголю. Принаймні, я не планував, бо з головою занурився у спорт і здоровий спосіб життя. Денис з Матвієм хитро пересмішковувалися, що давало зрозуміти, що алкоголь все ж таки є. 

      Музика гучно грала. Дівчата і хлопці веселилися. Тут були всі випускники нашої школи, а не лише наш клас. Народу зібралося достатньо, тому я вирішив, що танцювати є кому, а моя скромна персона постоїть збоку. Наталка з дівчатами веселилася. Каблуки змінили на більш зручне взуття, щоб не пропуски жодної пісні.

      А де ж Арсен? Всі кучкувалися компаніями: хтось сидів за столом,хтось танцював або спостерігав за танцями, але ні Арсена, ні Дениса, ні Матвія не було. Я ще раз обійшов зал і вийшов на вулицю. Вже було темно, прохолода після душного приміщення пробіглася по моїх плечах і я випростався, мов струна. Очі шукали Арсена, але його ніде не було. Я попрямував до альтанки, яка була на території закладу. Підійшовши ближче, я побачив три вогника.

     - Максиме, не лякай так, - гукнув Денис і я підійшов ближче. Очі звикли до темряви, і я побачив, що мої однокласники розпивають спиртне. 

    - Будеш? - запитав мене Арсен.

    Я відсторонився і запхав руки у кишені.

    - Він спортсмен, - відповів за мене Матвій. - Будьмо, хлопці, за новий початок нашого життя. Хай він буде вдалим! 

     Три постаті пригубили білі одноразові стаканчики, а я скривився, ніби заочно з ними пив.

    - Це ще не кінець, - сказав Арсен, затягнувши нікотиновий дим. - Моя Натка мені обіцяла незабутній вечір, а точніше - ніч.

    - О-о-о-о-о-о-о, - протягнули Денис із Матвієм в унісон. 

     - Наливай, Матвіє, бо комусь сьогодні треба бути хоробрим, - сказав Денис.

     Я не пив, а земля втекла з-під моїх ніг. Руки нащупали опору альтанки і міцно вчепилися в неї, хоч бажання було вчепитися у горло Арсена.